Війна стосується кожного, тож за нашу свободу борються як чоловіки, так і жінки. Вже розпочався шостий місяць, як наші героїчні українки доводять, що вони вправно володіють зброєю та рятують життя.
Ця історія про парамедикиню Ірину Цибух, яка має позивний Чека. Вона з командою евакуює поранених бійців з поля бою та надає повноцінну медичну допомогу.
Ірина того дня була у Краматорську. Там вона мала презентувати свій фільм про дітей з Луганської та Донецької областей. Жінка піклувалася про те, щоб діти навіть у віддалених куточках України мали якісну освіту та розвинуту інфраструктуру. Тож своїм фільмом хотіла привернути увагу до цієї проблеми.
— Планували показати фільм у Сєвєродонецьку, потім — у кінотеатрі Жовтень у Києві. Але повномасштабна війна все змінила. Зараз майже всі населені пункти, про які йдеться у фільмі, окуповані Росією, — зазначає Ірина.
На початку повномасштабної війни жінка замислилася, де вона може бути найефективнішою. Тоді зрозуміла, що працюватиме парамедикинею.
Я вмію робити все за протоколом MARCH і надавати допомогу за найвищими стандартами американських бойових медиків, — наголошує жінка.
Ірина та її команда працює з морськими піхотинцями. Жінка захоплюється роботою військових, адже вони виконують надскладні операції та звільняють окуповані території.
— Я завжди розраховую на те, що мій день пройде без жодного пораненого. Проте зараз дуже активна фаза на фронті, і ми два тижні безупинно чергуємо без відпочинку, — розповідає Ірина.
Жінка каже: коли повідомляють про пораненого, виїжджають на локацію, надають першу допомогу. Потім евакуюють бійця у більш безпечне місце і стабілізують. Далі вже довозять до лікарні.
Також Ірина зазначає, що не стикалася з гендерною дискримінацією на службі, і додає: після першого бою повага перестає бути гендерним питанням. Жінка швидко знайшла спільну мову з військовими і почала співпрацю. Вона показала морським піхотинцям, на що здатна, адже евакуювала поранених просто під обстрілами.
Я не відчувала жодного разу, що у мені сумнівалися через те, що я дівчина.
Ірина каже, що до неї ставляться як до сестри, а також бійцям важливо подякувати їй після бою.
Війна сильно вразила Ірину вседозволеністю.
— Росія застосовує все — окупанти спалюють землю і винищують цілі села і міста. Потім приходять до місцевих, що вижили, й вимагають в них їжу, — каже Ірина.
Парамедикиня розповіла, що не лишають байдужими й мирні мешканці, які просто благають не лишати їх російським військовим.
Вражають бійці, які безстрашно вступають у бій, а отримавши поранення, крізь крик знаходять в собі сили жартувати зі мною під час евакуації, — каже жінка.
Також Ірина до глибини душі захоплюється відданістю бійців, з якими вона служить та рятує життя іншим.
Жінка вважає головним завданням рятувати тих, хто бореться за Україну. Адже який сенс брати участь у міжнародних чи грантових проектах, щоб відбудовувати інфраструктуру України, якщо її може не бути? Інше, що підтримує бойовий дух Ірини — люди.
— Морські піхотинці — це надзвичайні бійці, з якими честь іти в бій і заради яких я ризикую життям. Це люди, яких не хочу підвести. І побратими, які загинули — хочу, щоб вони пишались подругою Чекою, — каже Ірина.
Сумно, що для національного становлення нам довелося переживати війну, покидати свої домівки або їхати на фронт.
Проте дівчина вважає, що саме це допомогло українця зрозуміти, хто вони є насправді. Адже ніхто себе так добре не розумів, як зараз. Ірина впевнена — в нашої країни велике майбутнє. Вона вірить, що війна закінчиться нашою перемогою і тоді кожен зможе реалізувати себе. Адже, на її думку, щасливе й світле майбутнє для країни — це коли громадяни можуть стати тими, ким хочуть бути.
Ірина наголошує: любила Україну ще до війни, тож у майбутньому хоче жити саме тут і розвивати освіту й можливості для українських дітей.
— Я б дуже хотіла, щоб світ цінував подвиги українців, тому що це один з найкращих світових прикладів того, як люди відстоюють свою свободу. Ми боремося за демократію, рівність, свободу й за те, щоб бути вільними людьми в Україні. За це віддаємо своє життя. Я б дуже хотіла, щоб усі це усвідомлювали, — наголошує Ірина.
— Я така ж молода дівчина, як будь-яка у Франції чи Іспанії. Ми відрізняємося тільки тим, що на нашому кордоні тоталітарний режим, котрий напав на країну, яку я дуже люблю, — каже Ірина.
Вона наголошує, що хоче жити саме в Україні. Через це й боронить свою державу і готова віддати життя, щоб в України була воля.
Українські жінки стоять пліч-о-пліч з чоловіками у цій війні, демонструючи свої вміння та заслуговуючи на повагу. Раніше ми розповідали історію командирки взводу Юлії Микитенко, яка впевнена, що війна не має гендеру.
Фото: Elle / Юлія Фобія, Юлія Кочетова
А ще у Вікон є свій Telegram-канал. Підписуйся, аби не пропустити найцікавіше!