За українську державність нині воюють найкращі. Війна не знає віку — свою юність, молодість на фронті проводять чимало хлопців та дівчат. Одним із них є ужгородець Роман на псевдо Цитрус: у 21 рік він має вже три з половиною роки військового досвіду.
Він мріяв про армію з дитинства, на це вплинули й книги та фільми, що виховували патріотичне світосприйняття. Тому й в армію пішов за рік після школи, у 18 років.
Про свій бойовий шлях, зміни у характері та пережиті події Цитрус розповів офіцеру 128 окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади Ярославу Галасу для видання Українська Правда.
— Мені навіть не хотілося після школи відпочити чи як слід погуляти, одразу налаштувався на армію, просто хотів сюди, — каже Роман про своє бажання йти до армії.
Батальйон Цитруса має статус окремого, тож він та побратими завжди були у найкритичніших, найгірших місцях. Спершу це були бої за Волноваху у Донецькій області, згодом — Луганська область.
Боєць встиг розстріляти з гранатомета російські БМП, а згодом йому випала можливість відпрацювати натівським протитанковим ракетним комплексом NLAW по російському танку Т-72.
Та на жаль, війна — це втрати не лише у ворога, а й серед побратимів. Цитрус пригадує: три-чотири секунди, і очі твого друга скляніють. На війні він втратив близького друга Андрія Сітака. Останню розмову хлопець памʼятає й досі.
Йому був 21 рік. Перші тижні війни ми під обстрілами заходили у Волноваху, і тут ворожий приліт… Уламок влетів Андрію збоку.
— Я підбіг, узяв його голову на коліна, а Андрій дивиться на мене й каже: “Все, кінець — ноги холонуть…” Він розумів. І попросив передати батькам і дівчині останні слова — як сильно їх любить, — ділиться Цитрус.
Друг помер за пʼять днів у лікарні, не зміг впоратися із пораненням.
Роман і сам не раз прощався з життям, хоч і поранень ніколи не зазнавав. Пригадує, як у Білогорівці на них полював російський танк: снаряди лягали так близько, що хлопець готувався до моменту, коли перед очима мало пролетіти все життя.
Українська Правда
На щастя, окупанти їх лише шукали, але не бачили, а смерть відійшла далі.
За час служби хлопець уже отримав два ордени За мужність — 1 та 2 ступені. Хоча для нього нагороди — не головне.
Я не шкодую, що пішов у ЗСУ. Трохи по-іншому уявляв армію, думав, тут краще. Але що маємо, то маємо.
— Цивільному в армії важкувато. Тут бувають іноді неадекватні команди чи дивні рішення. Але я прийняв армійські порядки, — зізнається Цитрус і додає, що його командування та підрозділ дуже професійні та хороші.
Війна зробила ставлення Цитруса до багатьох речей у цивільному житті більш прагматичним та холоднокровним. Він не проявляє емоцій до чоловіків, які не служать, хоч інколи й може запитати їх про подальші плани.
Натомість свою роботу сприймає як… роботу — ту, за яку гарно платять і яка дасть можливість у майбутньому жити добре.
— Накопичив грошей і зробив інвестицію, на доходи від якої планую жити після звільнення. Тому що на державу сподівань немає, тільки на себе, — каже він.
Як ставлюся до росіян? Як до ворога, але без емоцій. Не відчуваю до них ненависті. Буде нагода, вб’ю, так само вони за нагоди вб’ють мене.
Після війни перестанемо вбивати один одного, але дружити з ними, хрестити дітей не збираюся, — розповідає боєць. А ще ділиться: ті, хто знали його задовго, кажуть, що Роман змінився. Та це й не дивно.
— Коли після війни повернуся в цивільне суспільство, хочу про все забути. Хоча не забуду, — висновує хлопець.
Історію бійця ССО, який вбиває ворога з відстані 60 сантиметрів, ми розповідали в іншому матеріалі: читай про військового, який до своїх завдань ставиться, як до мистецтва.
Фото: Ярослав Галас, УП.
А ще у Вікон є крутий Telegram та класна Instagram-сторінка.Підписуйся! Ми публікуємо важливу інформацію, ексклюзиви та цікаві матеріали для тебе.