Автори: Вікторія Мельник, Анастасія Грубрина, Ірина Танасійчук
Дизайн: Валентина Бойко
Тисяча днів війни. Тисяча ночей. Тисячі історій, сплетених в один біль та незламність водночас. Війна на виживання змінила нас, та залишила головне — людяність.
Людській психіці притаманно витісняти навіть найтравматичніші події з памʼяті, тож за цей час ми дійсно могли забути чимало подій, крізь які пройшли. Страшні цифри загиблих, полонених, викрадених завжди нагадуватимуть нам про ціну свободи. Але разом з тим, ми маємо чим пишатися.
Незламний дух українців, які об’єдналися заради спільної мети, вражає весь світ. Від перших днів повномасштабного вторгнення ми продемонстрували неймовірну стійкість, відбиваючи навалу ворога. Пам’ятаймо, як об’єднувалися навколо захисників, як допомагали одне одному, як відстоювали кожен метр рідної землі.
Від героїчної оборони Маріуполя до звільнення Харківщини, від контрнаступів на Херсонському напрямку до стійкого спротиву на сході — кожен день цієї війни писав нові сторінки нашої історії.
Редакція Вікон у ці 1000 днів повномасштабної війни хоче пригадати ключові моменти боротьби, яка триває не одну сотню років. Побачити війну у числах, обличчях та фото — пропонуємо і тобі.
Герої війни
П’ять людей — п’ять різних сторінок російсько-української війни. Ці сторінки сповнені крові українців, які так рано попрощалися з життям. Але серед темряви випробувань, наче зірки, сяють ті, хто є живим свідченням героїзму, любові та пожертви.
Своїм прикладом вони показують, наскільки міцними можуть бути наші зв’язки перед обличчям ворога. Вони рятували життя, рвалися у бій, який міг стати останнім, бачили пекло, але продовжували розповідати про нього світові. Зрештою, вони стали уособленням цієї війни.
Сьогодні у матеріалі ми згадуємо лише кілька героїв, насправді їх тисячі. З вдячністю й гордістю — читай про героїв цієї війни.
Ірина Язова, лікарка-терапевтка з Бучі
Історія Бучі змусила українців по-новому подивитися на росіян. До того в душах багатьох жевріла надія, що “братній народ” не здатен на звірства, а війна — особиста відповідальність Путіна.
Але події цього містечка під Києвом перекреслили всі сподівання. Фото центральної вулиці з тілами місцевих та згорілими автівками облетіли всі медіа.
У цьому пеклі продовжували робити свою справу люди, віддані покликанню. Лікарка Ірина Язова — одна з таких.
Як згадувала сама Ірина в інтерв’ю Рубриці, люди приходили з різним: гіпертонія, головні болі, нудота і навіть пологи. Але згодом скарги почали набувати зловісного відтінку: простріляні кінцівки, кульові поранення тощо.
— Першим таким пацієнтом була дівчинка віком півтора року. Вона з батьками їхала з іншого міста, і просто на переїзді їх обстріляли. Машина була з написом Діти.
Попри страх й окупацію, у найстрашніші перші дні Ірина допомагала кожному, навіть прийняла перші пологи — без води, опалення й світла, ставши уособленням небайдужості українців одне до одного.
Ілля (Гендальф) Самойленко, оборонець Азовсталі
Навесні 2022 світ, затамувавши подих, спостерігав за обороною Маріуполя. А рупором боротьби для наших героїв став офіцер полку Азов Ілля Самойленко на псевдо Гендальф.
У війську він з 2015-го. За шість років спробував повернутися до цивільного життя, аж ось у двері постукала повномасштабна війна.
20 лютого 2022 Ілля приїхав до Маріуполя, за кілька днів почалася оборона міста, розповів він в інтерв’ю РБК-Україна. Подальші події стали не главою — цілою книгою опору московитам.
Він пройшов полон, карцер, ізоляцію. Жахи Азовсталі й заґратування не вбили у Гендальфі дух свободи. А сам він став уособленням справи всього українського народу — помсти росіянам за скалічені життя.
— Зупинятися я не буду. Й інші люди теж не зупиняться. Це просто нове завдання, яке треба виконати. Не можна підставити командира, не виконавши завдання.
Олег Голубченко, хірург лікарні Охматдит
8 липня 2024 року дитячий щелепно-лицьовий хірург Охматдиту Олег Голубченко перебував на роботі, оперував 5-місячного пацієнта. Він був переконаний — тут, у лікарні для дітей, вони у цілковитій безпеці.
Але близько 10 ранку лікар почув свист, а далі вибух. Навколо пролітали шафи, вікна, рами. Олег відчув, як тепла кров стікає спиною та зрозумів, що дістав поранення.
— Спочатку навіть нічого не зрозумів: я лежу на підлозі за 2-3 метри від операційного столу, а щойно сидів біля хворого, — пригадав він в інтерв’ю Укрінформу.
Лікар знайшов у собі сили підвестися й почав шукати потерпілих. Відділення Олега було знищене. І саме його світлина у заплямованому кров’ю одязі облетіла світ, а росіяни назвали її фейком.
Попри страшний удар, медик переконаний, що світло переможе.
— Ми будемо відновлювати, будувати й проводити ще більше складних операцій. Зараз скрутні часи, але ми будемо працювати ще більше і краще.
Мстислав Чернов, журналіст, автор стрічки 20 днів у Маріуполі
Він став голосом правди, що розповів світові про страшні події весняного Маріуполя.
Для нього не вперше говорити про горе та відчай. В об’єктив Мстислава Чернова потрапили протести у Європі, події в Сирії та Іраку, війна на Донбасі. Він одним із перших документував наслідки катастрофи літака рейсу MH17.
Тому не дивно, що доля привела його на узбережжя Азову, де він на власні очі бачив знищення колись квітучого міста.
— Я бачив той Маріуполь, який помирав, як жива людина. З кожним днем він помирав усе більше разом із людьми та будинками. І все котилося у прірву, в хаос.
Мстислав із командою були в місті, виживали разом із місцевими, тікали від авіанальотів, топили сніг, щоб отримати воду…
— Маріуполь — абсолютно найстрашніший та найважчий момент мого життя, ці 20 днів. І для мене, і для команди. І, гадаю, для всіх, хто пережив чи, на жаль, не пережив цю страшну облогу. За його працю Американська кіноакадемія нагородила Мстислава Чернова Оскаром у номінації Найкращий документальний фільм.
Руся (Сіма) Данилкіна, військовослужбовиця ЗСУ
У свої 18 років вона доброволицею пішла на фронт. Руся з родини військових, тож не бачила для себе іншого шляху.
На нуль потрапила не одразу, однак дуже прагнула. Спершу працювала оператором-зв’язківцем: фіксувала переміщення ворожої техніки, піхоти, авіації, навіть підслуховувала розмови росіян.
До обстрілів з часом призвичаїлася, хоча спочатку було дуже страшно, зізналася дівчина у розмові з Вікнами.
А одне завдання запам’ятає на все життя — у важких боях за Херсонщину Руся втратила ногу. Один із касетних снарядів пробив авто військових наскрізь.
Та втрата ноги не змусила її закритися від усього світу. Навпаки, вона почала активно розповідати про свій досвід іншим.
— Тепер я хочу бути прикладом для багатьох українців. Показати, що все можливо, і з ампутацією кінцівки можна жити щасливо.
Руслані поставили протез. Дівчина не полишила спортзал, ба більше, сміливо позує у рекламних кампаніях, робить фотосесії, надихає. І додає: мріє довести ветеранам, що ампутація — не кінець світу.
Війна мовою цифр
Війна — це не лише люди, а й цифри. За сухими зведеннями Генштабу чи міської ОВА — долі людей. Хтось із них зробив свій останній подих.
Мимоволі згадуються слова вбитої росіянами письменниці Вікторії Амеліної:
Повітряна тривога по всій країні
Так наче щоразу ведуть на розстріл
Усіх
А цілять лише в одного
Переважно в того, хто скраю
Сьогодні не ти, відбій.
Сьогодні як ніколи важливо згадати все. Аби на мить зупинитися, переосмислити, усвідомити… І мати стимул боротися далі. За кожне відібране життя і серце, що перестало битися.
Відбудова
Доки Росія руйнує і вбиває, українці відроджують своє з попелу. Попри десятки тисяч будівель, що стали руїнами, ми показали, що вміємо відбудовувати, цеглина за цеглиною.
Ми памʼятаємо морок, що був із нами ці 1000 днів війни. Та було і світло — ми творили його разом. Лише кілька будівель, що їх було відновлено (ми хочемо показати тобі До та Після), щоб ти пам’ятав (-ла): навіть після попелу є життя. З руїн можна відбудувати нову історію.
Львів, будинок на Стрийській
Росіяни атакували житловий будинок в ніч на 6 липня 2023 року. Тоді загинули 10 цивільних. Серйозних руйнувань зазнали чотири будинки, а той, куди влучила ракета, було фактично зруйновано.
Наразі його відбудували. Зробили це за кошти міського бюджету. Мешканцям виділили гроші на ремонт у власних квартирах.
Для відтворення автентичного вигляду, будинку повернули деревʼяні вікна, а дах накрили черепицею з-за кордону, яку виклали мозаїкою типу “бобровий хвіст”.
Одеса, Спасо-Преображенський кафедральний собор
У ніч на 23 липня 2023 року окупанти атакували історичний центр Одеси, внаслідок вибухів пошкоджень зазнали чимало пам’яток архітектури, загинула людина.
Російські війська пошкодили й Спасо-Преображенський собор, будувати який почали ще у 1795 році. Та це не вперше: майже 90 років тому більшовики розграбували собор, а потім підірвали його.
Наразі будівлю храму відновлюють.
Чернігів, будинок на вул. Чорновола
Цей дім став одним із символів страшного наступу окупантів на столицю. 3 березня 2022 року росіяни скинули на будинок авіабомбу, внаслідок чого загинуло 47 людей.
Монолітний будинок відбудували, а панельний поруч — вирішили знести, бо відновлювати не було що.
Протягом року будівлю ремонтували — для цього навіть не довелося зносити верхні поверхи. Після прильоту мешканців вцілілих квартир не відселяли. Будинок став уособленням життя всієї України: з одного боку зяяли чорні діри, а з іншого — світло у вікнах, які не вилетіли.
Запоріжжя, будинок на проспекті Соборному
6 жовтня 2022 року російські військові завдали ракетних ударів по центру Запоріжжя. Постраждав житловий будинок на найдовшому проспекті — Соборному.
Він є памʼяткою архітектури та входить до ансамблю забудови головної вулиці Запоріжжя. Відбудову розпочали влітку 2023 року, за більше ніж півроку після обстрілу.
Під час робіт поруч збудували нове бомбосховище. Тепер будинок та квартири в ньому повністю відновлені.
Київ, будинок на Лобановського
Однозначним символом перших днів повномасштабного вторгнення для киян став будинок на вулиці Лобановського у столиці. Російська ракета прошила багатоповерхівку 26 лютого 2022 року.
Сильних пошкоджень зазнали 17 та 18 поверхи, руйнування були й поверхами вище та нижче.
Наразі будинок повністю відремонтували, для цього довелося розібрати всі верхні поверхи, які нависали над діркою від влучання ракети. Наразі будинок має такий вигляд, що інколи іноземні журналісти не вірили, що руйнування — реальність, а не фейк.
1000 днів війни у фото
Тисяча потому. Так важко вмістити увесь біль, страх, гордість, співчуття, сльози радості — усе нами пережите у добірку фото. Тому ми обрали ключові…
Події, які пам’ятає кожен.
Трагедії, від яких болить усій країні.
Людей, які стали символами.
Міста і села, що пережили пекло.
Ізюм, Гроза, Херсон, Маріуполь, Харків, Ірпінь, Одеса, Суми, Львів — ми пам’ятаємо кожну втрату і кожного героя та героїню. Моменти, що закарбовані у коді нації — 1000 днів війни у фото:
Ми пройшли через пекло, але не згоріли. Ми втратили близьких, але не втратили віру. Ця війна змінила нас, але не зламала. Сьогодні, озирнувшись назад, ми бачимо, якими сильними стали.
Українці навчилися цінувати дні, а ще більше — ночі. Поспішають кохати та намагаються не сваритися. Наш шлях торує свобода.
Зараз тобі може здаватися, що гарних новин годі чекати. Але памʼятай: перед сходом сонця ніч стає найтемнішою.