Повномасштабне вторгнення змінило не лише географію та побут українців, а й їхнє ставлення до власного психологічного стану. Суспільство адаптується нерівномірно: одні активно шукають фахову допомогу, інші досі покладаються на власну загартованість і підтримку близьких. Найгостріше цей розрив проявляється між поколіннями.
За даними Gradus Research та програми Ти як?, запит на психологічну підтримку серед українців зростає, однак реальне звернення до спеціалістів стримується самопоміччю та стигмою — особливо серед старшого покоління.
Психологічна адаптація до тривалого стресу: чому старше покоління найрідше звертається по допомогу
Найвразливішою, але водночас найвідкритішою до допомоги групою є молодь від 14 до 24 років. Рівень негативних емоційних станів серед представників покоління Z перевищує 60% — найвищий показник у країні.
Підлітки сприймають візит до фахівця не як крайню точку, а як можливість повернути контроль над власним життям. 14-річний Марко Січ із Кривого Рогу зазначає:
Найстрашніше в терапії — це зустрітися віч-на-віч із собою, побачити свої неідеальні сторони та прийняти їх. Це боляче, але без цього неможливо зрозуміти, хто ти є насправді.
Молодь дедалі частіше відмовляється від шкідливих установок про генетичну стійкість, розуміючи, що вимушена витривалість — це не суперсила, а важкий досвід, який потребує опрацювання.
Покоління міленіалів (25–34 роки) є найактивнішим у зверненнях до фахівців. Натомість люди середнього віку — покоління X — нерідко потрапляють у пастку відповідальності: перебуваючи під хронічним стресом, вони ігнорують власні потреби, переконуючи себе, що є ті, кому гірше, та зосереджуються на забезпеченні дітей і батьків.
Найгостріша ситуація — серед людей старше 55 років. У цієї категорії фіксується критичний рівень відчуття безнадії, проте вони найрідше звертаються по допомогу. Соціокультурні бар’єри та стигма спонукають їх звертатися до сімейних лікарів або справлятися самотужки.
Я, чесно кажучи, навіть не можу уявити, що такого має статися в моєму житті, щоб я раптом вирішив звернутися до психолога. За шістдесят років я проходив крізь різні, часом надзвичайно складні ситуації, але завжди знаходив вихід,
— ділиться Олег, 60 років, із Вінницької області.
Психологиня фонду Голоси дітей Олена Лісова пояснює: опір терапії — це не впертість, а захисна реакція психіки. В її основі лежить страх втратити звичну “маску” і побачити себе справжнім, а отже — вразливим.
Цей механізм має і фізіологічне підґрунтя: мозок працює за принципом збереження енергії, а формування нових нейронних зв’язків вимагає колосальних ресурсів, яким організм природно опирається.
Водночас міф про загартовану націю, на думку психологині, сьогодні функціонує як форма колективного заперечення — він підтримує суспільну стійкість, але водночас легітимізує ігнорування травми.
Фахівчиня також наголошує: травма війни деформує всю сімейну систему, і без залучення до процесу відновлення батьків та старшого покоління дитина повертається в середовище, де панує та сама тривога.
Коли батьки чи старше покоління знаходять у собі сміливість вийти за межі звичної маски та взяти відповідальність за свій стан, це дає дитині найголовніше — відчуття стабільності та дозвіл на власне одужання,
— підкреслює Олена.
Втім, навіть серед старшого покоління з’являються голоси, які визнають цінність фахової допомоги. 66-річна Віра Бойко з Маріуполя переконана:
До психолога варто йти не лише тоді, коли ви вже в критичному стані. Навпаки, фахівці мають бути доступними для вирішення будь-якої проблеми, поки вона ще не розвалила життя.
На її думку, жодні розмови з близькими не можуть замінити роботи зі спеціалістом, який має досвід роботи з конкретними травмами.
Поступово “лід скресає” і серед старшого покоління: дедалі частіше саме діти та онуки приводять бабусь і дідусів до психолога, відкриваючи для них безпечний простір для зцілення.
Раніше ми писали, чому ми боїмося просити про допомогу — читай в матеріалі, як навчитися це робити.
Більше відео? Ексклюзиви, інтерв’ю, смішні шортси і не лише – зазирай на Youtube Вікон. З нами затишно!