Кажуть, людство зберегло своє існування завдяки вмінню розповідати історії та передавати досвід наступним поколінням. Ці розповіді передавалися з покоління в покоління за допомогою наскельних малюнків та книжок, живопису та фотографії сьогодення.
Та коли слова залежать від мови, якою глядач володіє, то візуальна складова практично завжди універсальна.
Про наше сьогодення та сучасну війну двох протилежних світів темряви та світла у своїх роботах розповідає українська фотографиня Марта Сирко.
Спільно з проектом естетичної медицини Неопалимі, що допомагає українцям з ушкодженнями шкіри, які з’явилися внаслідок російської агресії, фотографиня пішла далі. Вона розповідає людські історії, що закарбувались на їхніх тілах назавжди внаслідок тяжких бойових дій на нашій землі.
Марта Сирко розповіла Вікнам про фото для проекту естетичної медицини Неопалимі, де знаходить натхнення на роботу під час війни та як їй вдається розповідати історії людей за допомогою камери.
— Марто, зараз ваші роботи просто вражають. Але чи пам’ятаєте ви, як вперше взяли фотоапарат? І якою була ваша перша зйомка?
— Я знімаю з 16 років. Тобто вже близько 12 років цим займаюся. І так склалося, що з перших зйомок це була робота з людьми — портрети та ню-фотографія. Тож тілами я почала цікавитись доволі давно.
— Якщо продивитись ваші соцмережі, то можна помітити, що раніше ви більше ділились комерційними зйомками, тобто це були здебільшого фото клієнтів. Зараз практично кожна ваша фотографія — це вже ніби картина. Як ви відчуваєте, наскільки змінився стиль та напрям ваших зйомок?
— Так склалося, що не завжди у комерційній фотографії потрібно на 100% використовувати ось цей так званий арт. Та я сама за освітою мистецтвознавець, і тому майже в кожній роботі якісь нотки певного жанру з видів мистецтва у мене присутні.
І якщо казати про градацію змін фотографій, то, мабуть, зміни відбулися саме через зображення тіл. Десь приблизно чотири роки тому я почала досліджувати різноманітність. Тобто будь-що, що пов’язане з нестандартним зображенням тілесності чи несприйняттям суспільства.
Мені стало це цікаво, бо якщо подивитись на рекламу чи будь-які зображення сучасних фотографів за кордоном, то ця різноманітність там присутня вже давно.
А, наприклад, перші фотографії, які я робила з людьми з надмірною вагою, якщо можна так сказати, у нас у суспільстві сприймалися з доволі активними обговореннями. Тому я почала досліджувати це питання.
Раніше я працювала лише з моделями або з людьми модельної зовнішності. Приблизно це були люди мого віку. Я була 20+ років, і всі моделі були такого самого віку. Зараз я вже знімала й старших людей. І це також було часткове оголення.
Взагалі я не знімаю нічого еротичного, відкритого. Це завжди прикриті частини тіла, але акцент саме на тілесності, а не на одязі. Ми використовуємо тканини, якісь частинки, щоб прикрити те, що потрібно прикривати.
— Як ви вирішили закарбовувати розповіді героїв, чия історія практично написана на їхніх тілах?
— Це, мабуть, прийшло з досвідом. Через те, що у мене проводилися зйомки у доволі інтимній атмосфері, зазвичай сам на сам. І, мабуть, тому душевність розкривається, бо ми спілкуємося з людиною, коли я знімаю.
Знаєте, це як зустріти в потязі людину, яку ти більше ніколи не побачиш і можеш розповісти їй все що хочеш. Потім ваші шляхи розходяться. От я чомусь собі такі паралелі проводжу з цим. Щось у цьому є.
— Зараз чимало фотографів перейшли у новий для себе стан — воєнної фотографії — та знімають бойові дії чи їх наслідки. Однак коли дивишся на ваші нові роботи, то розумієш, що і це може бути воєнна фотографія. Як ви вважаєте, що ми можемо зараз називати воєнною фотографією?
— Я хочу насамперед подякувати тим фотографам, які працюють у гарячих точках. Бо я усвідомлюю, що фізично не змогла б це робити. Я не така витривала через здоров’я.
Але вони показують реальність таку, як вона є. Це абсолютно документальна журналістська фотографія, яка мусить бути.
І зараз наших фотографів представляють на усіх виставках. Усюди їх показують, вони стали дуже відомими.
Це дуже добре, бо завдяки цьому вони нагадують кожного дня, що війна продовжується і про це не потрібно забувати.
— Зараз на українців та наші досягнення дивиться увесь світ. Які відгуки ви отримуєте з-за кордону на свої роботи? На вашу думку, як фотографії та мистецтво доносять правду тим, хто не може її прочитати на словах через незнання мови?
— Мені важливо нагадувати про війну будь-яким способом. У людей триває звичайне життя. І ці новини, які вони бачать кожного дня, вони до цього звикають.
Ось у нас уже майже рік з початку повномасштабного вторгнення. Я впевнена, що вони пам’ятають, дуже співпереживають. Але життя продовжується, й увага потихеньку відходить.
Тому потрібно будь-якими способами про себе нагадувати. Я думаю, що нам потрібно культурно просуватись.
— З чого почалась ваша співпраця з проектом Неопалимі?
— Взагалі все почалося з того, що я фотографувала військових. Я знайшла свого першого героя Сашу Терена. І у нього якраз немає обох ніг.
Ми познайомилися з ним в інтернеті. Особисто в житті зустрілися вже у реабілітаційному центрі. І так я його привезла у фотостудію, і ми робили першу зйомку.
Тож безпосередньо перші мої зйомки були саме з військовими. Пізніше вже організація Неопалимі побачила перші фотографії. Я написала, що далі шукаю героїв, мені цікаво це робити. Вони зі мною зв’язались та запитали, чи мені було б цікаво познімати людей з опіками шкіри.
І так склалося, що наш перший герой з Неопалимих, Ілля, був теж військовим. Після зйомки він одразу поїхав на ампутацію ноги. У нього було дуже складне пошкодження кінцівки, її не вдалося врятувати.
Він пожартував, що якраз підійшов під два проекти. У нього залишилися складні опіки на обличчі, й зараз він також проходить реабілітацію.
Тобто так склалося, що Неопалимі працюють і з цивільними, і з військовими. Допомагають усім з тим, щоб пролікувати опіки. І я теж у цьому зацікавлена, бо це теж стосується більш естетичної частини.
— Як ви шукаєте героїв для своїх знімків? Чи легко люди погоджуються або ж доводиться довго вмовляти героїв цього проекту?
— Зараз допомагає інтернет. У мене немає мети досягти якоїсь цифри. Просто проект триває, я фотографую, спілкуюся з героями.
Наразі у мене ще відбулося дві зйомки з Неопалимими, і, можливо, буде ще двоє героїв. Бо зараз багато хто лікується у Львові.
Не так багато людей погоджуються на таку зйомку. Я теж розумію, що це доволі складно.
Думаю, що це більше страх перед камерою. Часткове оголення — це доволі складно.
Я б хотіла, щоб наше суспільство ставало більш відкритим. Щоб ми не мали так багато комплексів.
У Європі люди дуже легко, наприклад, роздягаються в саунах. І от я бачу, як вони легко ставляться до свого тіла, вони не комплексують. Немає якихось страхів себе показати.
Тобто вони більш вільно почуваються. І так само ставляться до всіх.
— Трапляються фотографи, які дуже люблять ретушувати всі нерівності на шкірі та прибирати так звані недоліки. Як ви обробляєте свої роботи зараз, щоб зберегти автентичність історії, що закарбувалась на них?
Зараз тенденції змінюються. Все йде до того, щоб показувати більш життєві історії людей і зображення обличчя.
І так само я вважаю, що хороший фотограф за допомогою світла може добре скорегувати те, що, наприклад, людині особисто не подобається.
Потім значно менше можна використовувати ретуш і робити це все більш реалістичним.
— У наш час навіть для, здавалося, стійкої до зовнішніх чинників людини досить непросто впоратись з усіма трагічними подіями. Звідки ви берете сили, щоб продовжувати свою роботу?
— У мене сили є, бо я в принципі в теплі, у мене є що поїсти. Такі банальні речі, але я цьому дуже радію.
Бо як тільки згадую, що нашим військовим значно складніше, то й сили з’являються.
Думаю, що сили будуть продовжувати з’являтись. Головне, щоб у нас все вийшло.
— Як ви вважаєте, що дає сил вашим героям у кадрі, щоб пережити те, з чим їм довелося зіштовхнутись?
— Річ у тім, що не у всіх героїв позитивний погляд на життя після всього цього. Але я хочу, щоб у них все вийшло.
Є багато тих, які бачать, що все дійсно змінилось, продовжують далі жити і мотивують інших. І є зовсім інший погляд у людей.
Мені дуже хочеться, щоб і в них все вийшло, щоб вони захотіли жити, щоб зрозуміли, що вижили з якоїсь причини, і змогли мотивувати інших. Я за них дійсно переживаю.
Ми їх підтримуємо, але ми можемо ходити, у нас все гаразд. Така підтримка моментальна, а цій людині так жити все життя.
Я думаю, головне — щоб про них не забували. Найменше, що ми можемо зробити, — це словесно підтримувати.
Що ще? Думаю, потрібно більше з цими людьми спілкуватися та не забувати про них. Потрібно, щоб ми їх інтегрували, щоб вони мали роботу, були соціально активними.
— Історія якого героя ваших робіт вам запам’яталась найбільше?
— Моя емпатія доволі сильна, і я прониклась кожною історією героя. Я стараюся підтримувати з ними зв’язок, щиро спілкуюся, бо хочу знати, як у них справи.
Не можу виділити когось одного. Мені вони всі стали доволі близькими.
Наприклад, вчора у мене була героїня з Маріуполя, яку я фотографувала. Вона цивільна, а не військова. Але вона також постраждала дуже сильно внаслідок обстрілу, і в неї складнощі саме в тому, щоб повернутися до буденного життя.
У неї залишились кінцівки, але вона має 45% опіків шкіри, і це доволі багато. Тобто у неї нога, спина, руки у червоних та синіх ранах. Та вона дуже позитивна й говорить, що життя продовжується.
Вона підбадьорює інших людей, які постраждали, своїми позитивними поглядами на життя. Я була вражена, якщо чесно. Вона мене ще й підбадьорила під час зйомки.
— Яку б фотографію ще хотілося зробити у своєму житті?
— У мене просто бажання їх робити. За стільки років я продовжую любити свою роботу та жити цим заняттям кожного дня. І ще до себе прискіпуватись, що я щось не так гарно зробила, як хотіла б.
Мабуть, хотілося б створити кращу роботу, ніж я зробила сьогодні.
— Що для вас Україна?
Україна — це дійсно Батьківщина. Мене сюди тягне. Я не можу інакше.
Розумію, що зараз така ситуація, що я працюю культурно в інших країнах, але все одно моє все рідне тут.
Українська кіноіндустрія також завжди рефлексувала на актуальні історичні події. Не оминає вона й тему російсько-української війни. Деякі актори та режисери не змогли просто “грати” військових у фільмах, тож пішли до військкомату у перший день великої війни.
Серед них опинився й відомий український режисер, актор, а зараз військовий Ахтем Сеітаблаєв, який в інтерв’ю розповів про доречність фільмів про війну та російські наративи у Криму.
А ще у Вікон є свій Telegram-канал. Підписуйся, аби не пропустити найцікавіше!