Цьогорічний Благодійний Віденський Бал у Києві зібрав багато гостей, відомих облич і тих, хто звик допомагати тихо, але системно.
Серед них — особливий учасник. Вихід на паркет цієї людини спричинив вир емоцій. Артем Мороз — ветеран ЗСУ, боєць 206-го окремого батальйону тероборони, який під час визволення Херсона втратив обидві нижні кінцівки, але не зупиняється.
Артем продовжує службу, підтримує побратимів у шпиталях, не дає їм опускати рук й доводить: сила волі справді має куди більшу вагу, ніж будь-які обставини. А ще знаходить нові сенси — у танці.
Віденський Бал у Києві 2025
Минулого року Віденський Бал тріумфально повернувся після п’ятирічної паузи, а цьогоріч продовжив добру традицію — вечора, де краса, стиль і світськість поєднуються з реальними справами.
Цьогоріч мета заходу — збір коштів для Фонду СОС Дитячі Містечка в Україні. І вона була досягнута — в результаті благодійного аукціону зібрали понад мільйон гривень.
Одним із найзворушливіших моментів став танець-присвята захисникам України, який виконали ветеран Артем Мороз і хореографиня Поліна Іщенко. Після виступу зал аплодував стоячи, віддаючи шану незламності воїна. А ще, тому що це було приголомшливо, сильно, і по-справжньому.
Кульмінацією вечора за традицією стало обрання принца, принцеси, короля, королеви та амбасадора балу. Це символічне визнання людей, які своєю силою, стійкістю, натхненням, внеском у суспільство, словом — уособлюють цінності, які бал прагне підкреслити.
І саме Артем Мороз став королем Віденського балу 2025. А королевою — Вікторія Манкіл, жінка, яка активно підтримує військових, надає їм обладнання та техніку.
Як танець допомагає змінити ставлення до людей з інвалідністю та що важливого ветеран Артем Мороз хоче донести своїм прикладом — читай далі в ексклюзивному інтерв’ю для Вікна.tv.
— Танцювальна зала для вас — це новий простір? Що ви відчули, коли зробили свій перший танцювальний крок, пригадаєте, коли це було?
— Можна сказати, що я потрапив у шоубізнес. Людина військової справи, яка ще й вирішила навчитися танцювати…
Що змусило? Все дуже просто. Насправді я повернувся з протезування в Америці. Мені трошки пощастило — я отримав чудові протези. І нас запросили відвідати танцювальний захід, який організовувала одна зі столичних шкіл. Мені сподобалося. Я зателефонував директору, питаю:
— Богдане Петровичу, можна спробувати?
А він відповідає:
— Звісно, я тобі підберу тренера.
Так ми й познайомилися з Поліною.
Для мене це був абсолютно новий простір, який відкрив у мені сили, про які я навіть не здогадувався.
Відчув гордість за те, що можу долати виклики та відкривати нові горизонти для себе.
Це сталося під Новий рік у 2023-му — особливий момент, коли люди будують плани на майбутнє, загадують бажання. Для мене цей період став символом початку нового життя, в якому я відкривав свої можливості заново.
— Танцювати — це не лише про рух, а й про відчуття. Що найскладніше у цьому процесі: фізична частина, наявність протезів чи внутрішній бар’єр?
— Найскладніше в усьому цьому — безперечно, фізичний аспект. Людське тіло не створене для протезів, і культі, на жаль, не адаптовані до такого навантаження. Це постійний виклик, це біль, який стає частиною повсякденності. Але з часом вона перестає бути чимось екстраординарним — просто існує як невіддільна частина життя.
— Чи є щось у танці, що змушує вас подивитися на себе інакше?
— Безумовно! Моє життєве кредо — Немає нічого неможливого. І я щодня доводжу це не лише собі, а й тим, хто поруч, тим, хто вагається, хто не впевнений у своїх силах.
Ми самі визначаємо межі своїх можливостей, і головне — не боятися їх розширювати.
Я — інженер-будівельник, маю технічну освіту. Керую будівельними проектами — цивільними, громадськими, промисловими, великими торгівельними майданчиками. Але спортом я займався.
До повномасштабного вторгнення в мене був чіткий режим: понеділок, середа, п’ятниця — тренажерний зал; вівторок, четвер, субота, неділя — басейн і лазня. А тепер додалися танці.
Я точно знаю, що вижив завдяки спорту. І це дуже допомагає багатьом нашим воїнам — як підтримка, як реабілітація.
У моєму випадку — так само. Гарний фізичний стан і відсутність шкідливих звичок рятують життя. Я — приклад цього.
— Як люди реагують, коли бачать вас у танці? Є ті, хто щиро дивується чи не вірить, що це можливо?
— Я завжди відчуваю повагу від оточення. Люди бачать, скільки зусиль вкладається у кожен рух, кожен крок. Як каже моя тренерка Поліна:
Не всі можуть зробити те, що робиш ти, і тим більше на протезах.
І ці слова для мене дуже важливі. Вони нагадують, що я йду своїм шляхом не дарма.
— Як виникла ідея вийти на паркет Віденського Балу?
— Нас запросили організаторки в Україні Лідія Філатова та Світлана Третякова, і ми одразу погодилися. Це був ще один важливий етап у нашій історії.
До цього заходу ми вже мали досвід виступів на великих сценах: брали участь у телевізійному шоу Країна неймовірних людей, виступали на багатьох івентах. Кожен такий вихід — це можливість донести свою історію, надихнути, показати, що в житті немає меж, окрім тих, що ми самі собі ставимо.
— Чи були сумніви, коли ви вирішили піти? Що перемогло в цей момент — цікавість, азарт, чи, можливо, бажання довести собі щось важливе?
— Я переконаний: найкращий спосіб довести, що життя триває — це діяти. Тому у військових шпиталях я показую власним прикладом, що навіть після важких випробувань можна й потрібно рухатися вперед.
Треба не лише мріяти, а й ставити перед собою конкретні цілі та йти до них. І якщо моя історія хоч одну людину підштовхне зробити крок назустріч новому — значить, усе це не дарма.
— Що ви виконали на Віденському Балі? Як проходили тренування?
— Наші тренування проходили у звичайному режимі: у школі Big Dance — робота над технікою. Важливу роль у цьому відіграє місце. Завдяки директору Богдану в нас взагалі є можливість тренуватися, розвиватися, ставити нові танцювальні номери. Це команда людей, яка дає не просто знання, а віру в себе.
Партнерка Артема, хореографиня Поліна Іщенко розповіла, з яким танцем вийшли на паркет Віденського Балу:
— Підготували ліричний та чуттєвий танець, яким ми вже встигли здивувати Європу та Сполучені Штати й нагадати, що війна в Україні триває, і що наші воїни зараз захищають кордони не лише нашої держави, а й усієї Європи.
Цей танець ми присвятили всім захисникам, захисницям, та їхнім близьким, щоб кожен дочекався своїх героїв, і тим, хто повернувся додому “на щиті”.
— У нашому суспільстві є певні стереотипи щодо ветеранів. Чи відчуваєте ви, що ваш танець — це ще й спосіб змінювати ці уявлення?
— Наше суспільство потрібно інформувати про те, що серед нас є хлопці з інвалідністю. Вони не слабші, не менш здібні — вони просто потребують розуміння, поваги та підтримки. І важливо, щоб про це знали якомога більше людей. Адже змінюючи ставлення суспільства, ми змінюємо і самих себе.
— Що стало для вас найбільшою перемогою у цьому балі? Сам факт виходу на паркет, реакція людей, чи, можливо, щось глибше — про власні межі й те, як їх можна розширювати?
— Перемога для мене — це не просто один визначний момент, а постійний процес. Це підтримка побратимів, особливо тих, хто тільки нещодавно отримав поранення і ще не знає, як рухатися далі.
Це коли ти показуєш побратимам і посестрам, що можна танцювати, бігати, водити автівку і бачиш, як у їхніх очах з’являється надія.
Коли хлопці та дівчата, які ще вчора не вірили в себе, сьогодні починають усміхатися — це і є справжня перемога.
Поліна Іщенко додає:
— Для нас справді найбільша перемога — це те, що ми робимо щодня. І те, що Артем своїм прикладом робить людей з інвалідністю помітними та повноцінними членами суспільства. Хочеться, щоб люди перестали ніяково відводити погляд при зустрічі з нашими захисниками та захисницями, а виказували шану та повагу.
— Ви стали королем цьогорічного Віденського Балу. Що зараз відчуваєте?
Чесно кажучи, це дуже неочікувано й бентежно. У мене була, так би мовити, “корона” зеленого кольору — шолом, який захищав від уламків. А сьогодні — ось така почесна місія.
— Насправді я вдячний нашим хлопцям, нашим воїнам, і всім, хто підтримує Збройні Сили України. Саме завдяки їм цей вечір був можливий. Тому мої емоції — це гордість, вдячність і ще більше бажання жити, діяти, перемагати. Слава Україні!
Ветерани (-ки) вчаться жити в нових умовах і шукають опори у спорті, родині, новому захопленні тощо. Як після поранення не втратити бажання жити та що додає сил на шляху в боротьбі з самим собою, показує історія ще одного ветерана, Олександра Кунгурова.
А ще у Вікон є крутий Telegram та класна Instagram-сторінка.
Підписуйся! Ми публікуємо важливу інформацію, ексклюзиви та цікаві матеріали для тебе.