Ніколи не знаєш, що принесе завтрашній день, а що він забере. 24 лютого змінило життя усіх українців. Винятком не став і Олександр Будько на псевдо Терен, який, до речі, став новим героєм проекту Холостяк.
До початку повномасштабної війни він і не думав, що колись бодай буде дотичним до армії. Зрештою Олександр став на захист України, дістав тяжке поранення та стикнувся з ампутацією ніг.
Після цього він написав книгу Історія впертого чоловіка про власний досвід, знявся у фільмі Сари Джесіки Паркер, а тепер створює власну програму Відвал ніг або All інклюзив про безбарʼєрність в українському просторі. Про це і трохи більше Вікна поспілкувались з Олександром в інтерв’ю.
— Чим ви займалися до початку повномасштабної війни? Чи були дотичні до війська?
— До початку повномасштабної війни я працював баристою. Паралельно займався графічним дизайном. У цьому в принципі й планував розвиватися в майбутньому, але війна внесла свої корективи.
Не думав і не планував військової кар’єри, тому це була новинка для мене.
— Як ви зустріли 24 лютого 2022 року?
— Думаю, як і всі зустріли — у себе в ліжку. Це було дуже рано, пів на п’яту ранку. Тому це було несподівано й дуже рано.
На той момент я був в Києві, тому зустрівся на той час зі своєю дівчиною, а потім вирішував, що робити.
— Як ви ухвалили рішення долучитися до війська?
— Це не була якась одна думка. Це був наслідок всіх попередніх роздумів і всіх тих виборів, які я робив перед тим.
Потрапити у військо було нелегко, тому, власне, це і стало однією з історій в моїй книзі. Довелося змінити декілька формувань, але вже згодом дійти до Карпатської Січі, куди я потрапив у травні.
— Яким був ваш перший бій? Як він вас змінив?
— Я так не можу прорефлексувати та сказати, як конкретно саме ця подія змінила моє наступне життя, чи моє сприйняття цього світу. Але, можливо, дещо зробила — справді мужнішим, якщо я можу так сказати.
Бо, звісно, перший бій у всіх по-іншому відчувається, сприймається. У мене це було в досить піднесеному настрої та з великим бажанням перемогти.
— Але один бій точно змінив ваше життя назавжди. Якщо це комфортно для вас, чи могли б трохи розповісти про те, як ви дістали поранення?
— Це було 24 серпня 2022 року. Ми вже проводили більш контрнаступальні дії. Буквально за тиждень до контрнаступу глобального ми працювали з міномета.
Я отримав наказ чекати координати й тут прилетіло в мій окоп. Внаслідок цього дістав травматичну ампутацію однієї кінцівки й частково — іншої.
Власне, якихось думок на той момент я не мав. Не думав ні про що таке особливе, не згадував ані Сократа, ані Гіппократа. Просто я думав про одне: щоб припинився бій.
Я розумів, що вже залишився без кінцівок.
— Питання безбар’єрності, з якими ви тепер знайомите глядачів вашої програми, стали досить помітними, коли ви повернулися додому після лікування. Розкажіть, будь ласка, з чим було найскладніше справлятись?
— Та навіть банально дотягнутися до чашки я самостійно не міг.
На той момент я ще не мав протезів, пересувався на кріслі колісному. У рідному Рівному в себе я живу в багатоповерхівці. І очевидно, що там нічого не пристосовано для людей з інвалідністю.
— Як змінюється побут після ампутації? І що ви могли б порадити людям з ампутаціями, як облаштувати своє помешкання під нові умови?
— Прийняття ванни чи душу для мене це непросте заняття тепер. Обов’язково потрібен умовно спеціальний стілець, на якому буде комфортно сидіти, щоб я не сповзав до низу.
Якби у мене був власний дім, то я б щось змінював. А оскільки я живу часто в різних місцях, то не адаптовую поки нічого.
Оскільки я можу користуватися протезами, я не змінюю під себе кухню і всі подальші речі, тому що я можу просто взяти те, що мені необхідно. Але якщо говорити про людей на кріслі колісному, то, звичайно, потрібна адаптація кухні.
Звісно, я можу говорити лише про свій досвід, бо в кожного він унікальний. Є люди, які дістають травму, пов’язану із зором, очима, і набувається інвалідність. Їм теж потрібно майже все адаптовувати вдома.
За можливості потрібно мати ширші дверні пройоми, щоб можна було проїхати на кріслі колісному. Очевидно, що потрібно адаптувати душ та туалет, встановити поручні біля туалету. Для душу є спеціальні відкидні стільці. Якщо якимось чином неможливо їх придбати, то можна, звичайно, як я — користуватися пластиковим стільцем. Існують переносні пандуси.
Це такі перші кроки для того, щоб самостійно можна було себе обслуговувати й жити повноцінно.
— Проходження військово-лікарської комісії виявилось теж справжнім викликом для людей з травмами, ампутаціями та іншими наслідками бойових дій. Пам’ятаю, ви розповідали про абсурдність деяких ситуацій. Можете зараз поділитися дивними чи неприйнятними речами, з якими ви зіштовхнулися під час проходження ВЛК?
— ВЛК — це непроста історія. Не знаю, як зараз, але, мені здається, там особливо нічого не змінилось. Абсурдність полягає у тому, що в моєму випадку людина без ніг повинна ходити до кабінетів, у лікарнях сидіти в чергах. Їх можна було б скоротити, як і проходження тих самих лікарів.
Ти проходиш лікарів з госпіталю, а під час реабілітації знову до них приходиш. Йдеш на ВЛК — і знову проходиш лікарів.
Фактично лікарі просто переписують показники один в одного. І особливо змін ніяких немає, але така ось система.
Лікарі самі приходять лише до лежачих, які не можуть самі встати та приїхати. Умовно, коли я отримую протези, для них це вже повноцінна людина, яка все сама може зробити.
Можна якось спростити чи зробити окремі черги: для людей з тяжким пораненнями та людей з легшими пораненнями. І, звісно, випрацювати єдиний протокол, по якому проходять всі ВЛК.
— Вас часто запитують про фізичне відновлення. Проте, я б хотіла, з вашого дозволу, торкнутись теми емоційного відновлення. Як проходила ваша психологічна адаптація?
— За цей короткий період служби я не встиг вирватися з цивільного життя повністю.
Звісно, було складно зрозуміти, що шлях військового завершений. Були певні поривання повернутися назад.
В адаптації допомогло саме спілкування з аудиторією, з людьми, які приходили, провідували мене. Тому це не викликало якихось складнощів, оскільки часу думати про щось негативне не було.
Зараз такий час, мені здається, що вже ніхто не може собі дозволити затишшя. Оскільки ми всі повинні комунікувати між собою і якомога більше пришвидшувати процеси, що стосуються завершення цієї війни.
— Що вас спонукало створити власну програму про стан інклюзивності у містах?
— Ідейною натхненницею цього проекту є Наталка Гаріпова. Вона зараз виконавча продюсерка програми.
Під час дружнього спілкування виникла ідея створити проект. У діалозі ми дійшли до того, що зараз всі бачать на екранах.
— У перших випусках вашої програми можна помітити, що ви звертаєте увагу не лише, приміром, на відсутність пандусів, але й інших засобів, які б мали допомагати людям з порушенням зору чи слуху. Вас щодо цього консультували?
— Це звичайне розуміння проблеми. Я ж не можу говорити про доступність і одночасно замовчувати якісь такі моменти.
Є розуміння того, що безбар’єрність повинна бути для всіх, не лише для людей в кріслах колісних, а й для людей з інвалідністю зору та слуху.
— З вашого досвіду, у яких сферах виникали труднощі з безбар’єрністю?
Хотілося б сказати, що питання в безбар’єрності. Але проблема саме в бар’єрності.
Тому не можу виділити щось одне, оскільки проблема є на всіх рівнях. І неважливо: це державне чи приватне підприємство, однаково всюди є люди проблеми.
— Який випадок під час зйомок програми вас навпаки потішив?
— Здивувало, до речі, що насправді в одному місті є українське товариство сліпих. Його учасники працюють на одному заводі, де керують самі і виготовляють тактильну плитку для людей з порушенням зору. І це дуже круто.
Єдине, що не круто, це те, що держава не робить ніяких квот чи державного замовлення, абсолютно ніяк не комунікує з ними. Завод і фактично людина, яка має порушення зору, тобто директор цього заводу, мусять самі свої послуги пропонувати. І це дуже засмучує мене та всю нашу команду.
Хотілося б, щоб про цей завод знали всі та робили там замовлення. Бо цю плитку мають класти, але якщо вона і є, то за рік знову її треба поновлювати. Натомість цей завод виготовляє таку плитку, яка може вісім-десять років не замінюватись.
— Яка глобальна мета вашого проекту? Які зміни хотілося б запровадити?
Глобальна мета — це, звичайно, прибрати всі бар’єри. І зараз ми не говоримо про лише фізичні бар’єри. Це і бар’єри в нашій голові, які існують. Це упередження, стигми щодо людей з інвалідністю.
Ми маємо зрозуміти, з чим стикаються люди з інвалідністю, мами з візками, старі люди, жінка або чоловік з важкими пакетами.
Тільки тоді, коли ми позбудемо бар’єрів у своїй голові, ми зможемо побороти перешкоди навколо нас, бо ми будемо свідомі всієї ситуації та проблематики, які зараз стоять перед нами.
Тому цим шоу ми хочемо позбавити людей спочатку перешкод у голові. І тоді вже люди будуть свідомо впроваджували цю інклюзивність навколо себе.
— На вашу думку, що держава та суспільство сьогодні має зробити для людей з інвалідністю?
— Звичайно, це сприяння бізнесу, зокрема приватному. Також створення безбар’єрного простору навколо себе, а це стосується й звичайного транспорту, логістики.
Наприклад, зараз, якщо умовно, створюються якісь доступні інклюзивні вагони в Укрзалізниці, то виглядають вони досить абсурдно. А коли ставлять пандус, то потім по ньому часто тебе мусять четверо людей заносити. Це, мені здається, те саме, що і без пандусу.
Тому хочеться, щоб створювались відповідні умови. Я впевнений, що можна виділити кошти з бюджету на якісь такі нагальні речі.
А суспільство і так розвивається. Мене тішить, як воно відгукується, наскільки люди розуміють цю проблему, наскільки вони сприймають її.
Ми не можемо за два чи три роки стати самосвідомим суспільством, зрозуміти весь масштаб проблеми, швидко вивчити всі слова і робити все, як потрібно. Це досить складно.
— А як зрозуміти, що людині з інвалідністю потрібна допомога?
— Наприклад, людина стоїть біля бордюра і не знає як їй впоратися, то можна підійти і запитати, чи можна їй допомогти, чи потрібно це.
Передусім не варто нав’язувати свою допомогу, а краще запитати. Це буде значно приємніше для людини, яка потребує цієї допомоги, і для того, хто її пропонує.
— Які моменти чи допомога можуть бути неприйнятними?
— Є й моменти неприйнятні. Наприклад, коли люди пропонують гроші. Може комусь вони і знадобляться, але мене особисто, наприклад, це ставить в незручне становище. Для людей, з якими я спілкуюсь, а це військові поранені, це незручно.
Другий момент, коли гіперболізовано дякують 500 разів, кланяються, у панібратській формі намагаються якось умовно втішити, жаліти.
Люди, які пройшли війну, дістали тяжке поранення, це точно не ті, хто потребують жалю. Це люди, які потребують поваги. І цю повагу потрібно розуміти.
— Як зрозуміти людину, яка має інвалідність?
— Спілкуватися з людьми з інвалідністю, не оминати їх. Наприклад, ви запитували, як я дійшов до того, що у програмі ми підіймаємо питання не лише людей на кріслах колісних, а й з порушенням зору чи слуху.
Одного разу я відвідав такий простір, де можна прожити досвід людини з порушеннями зору, і це допомогло.
Очевидно, що людина не може прожити досвід без руки, без ноги. Але вона може, умовно, за бажанням сісти в крісло колісне та перевірити своє середовище. Наприклад, проїхати свій шлях на роботу.
Тому все залежить від сприйняття людини цього світу і питання, чи готова вона прогресувати над собою та взагалі зростати в суспільстві як окрема одиниця.
— Що має зробити кожен українець для своїх військових та ветеранів?
— Я вже казав, що не потрібно жаліти їх, натомість має бути повага. І це про ті ж самі бар’єри, які я говорив. Потрібно зрозуміти передусім, чому ця повага повинна бути, і чому ці люди її точно заслуговують.
Треба розуміти, що ця людина віддала своє здоров’я і частину свого тіла заради життя інших. І коли буде це усвідомлення, то повага буде відчуватися на всіх рівнях.
І від цієї поваги будуть подальші зміни взагалі в стосунках цивільних і військових. Позитивні зміни.
— Що ми всі маємо зробити для перемоги України?
— Перестати шукати зраду, об’єднуватись, донатити, працювати на військо.
Як казав Роман Шухевич, що отримавши хліб, ви будете ситі частково. Отримавши свободу, ви будете ситі завжди.
Потрібно розуміти ту відповідальність, яка стоїть зараз перед нами: здобути свободу чи отримати крихти хліба і потім втратити ще й волю. Тому необхідно дійсно всім тотально працювати на нашу перемогу.
Не оминула воєнна реальність і військову ТрО на псевдо Майя. Коли повномасштабна війна постукала у двері, вона вирішила: хоче стати частиною спротиву. Читай інтерв’ю захисниці про покликання жінки на війні та ціну вранішнього лате.
А ще у Вікон є крутий Telegram та класна Instagram-сторінка.
Підписуйся! Ми публікуємо важливу інформацію, ексклюзиви та цікаві матеріали для тебе.