Українські військовослужбовці тримають на собі й небо, і землю, і все те, що є між ними. Нині вони — наш щит, який дає змогу спати у теплих ліжках та снідати збалансованою стравою, ходити на роботу і відвідувати кінотеатри й кав’ярні.
Чоловіки та жінки виконують небезпечні завдання, але не говорять про них — чекають перемоги. Але є такі історії, які замовчувати просто неможливо! Сьогодні — одна з таких.
За штурвал гелікоптера Мі-8 Євген Соловйов сів у 20 років. Спочатку — миротворча місія в Конго і… аварія в небі. Вижив. Далі — війна вдома. Донбас, 2014 рік. Постійні бойові завдання, перевезення вантажів, евакуація поранених.
Попереду був черговий виклик — повномасштабна війна. Євген одразу кинувся в бій: знищувати колони, які наступають на рідну Херсонщину. Саме він виконував найнебезпечніші авіамісії першого року великого вторгнення. Літав в оточений Маріуполь, із неба підтримував битву за острів Зміїний.
Як це було — розповідаємо далі.
Покидав розбомблений аеродром останнім
Євгену нині — 33. Народився у сім’ї авіаторів і все дитинство провів на аеродромах. Тепер він — льотчик першого класу, один із найкращих українських пілотів.
24 лютого 2022 року для Євгена почалося з виконання обов’язків командира вертолітної ескадрильї в Чорнобаївці. Він наказав підняти у небо все, що могло летіти: по аеродрому вже били російські ракети.
Євген як командир покидав Чорнобаївку останнім.
— Дочекався, поки зібрали останній вертоліт, на якому і полетів. Завдяки мужності наших техніків, інженерів ми зібрали його вже під обстрілами ворога, — пригадує військовий.
Як і інші льотчики, Євген відразу вступив у бій зупиняти ворожі колони, які рвалися на рідний Херсон.
Ці перші дні — це був суцільний адреналін. Не хотілось ні їсти, ні пити, ні спати. Нічого.
— Нам давали район, де, за даними розвідки, йшла колона. Іноді ми чули цю інформацію від наших близьких, родичів. Коли отримували “добро” — літали та шукали ці колони. І знищували, — ділиться Євген.
Він каже: пам’ятає, як вперше побачив ворогів обличчя в обличчя. 25 лютого окупанти просто сиділи та дивилися вгору на український вертоліт.
— Вони навіть не були налякані. Можливо, думали, що це їхній вертоліт. Жодного опору, — констатує боєць.
Політ в оточений Маріуполь
Коли ворога зупинили на Херсонщині, Євген отримав найважчий виклик у своєму житті — політ в Маріуполь. Місто було в оточенні.
Ми назвали це “квитком в один кінець”.
Але льотчик не відмовився. Там багато поранених, вони потребували допомоги. На той час вертолітники вже здійснили чотири рейси в оточене місто. Усі — успішні. Але кожен наступний політ був ризикованіший.
— Шляхів, як дістатись Маріуполя, не було багато. І росіяни розуміли, що туди літають наші гвинтокрили.
Вони вилетіли чотирма вертольотами уночі, всередині перевозили боєприпаси та десант. За спогадами Євгена, у тих добровольців був бойовий настрій: вони знали, куди летять.
Приземлитися мали в маріупольському порту, де було багато перешкод. Політ виконували в окулярах нічного бачення та на надзвичайно малих висотах.
Це було приблизно о п’ятій годині ранку. Ми висадились та завантажили поранених за сім, можливо, десять хвилин.
А на зворотному шляху почався обстріл. Попри впевненість, що повернутися вдасться спокійно, пілоти потрапили у засідку.
— Я побачив дуже багато стрілецької зброї. Трасери пролітали поміж гвинтокрилами в різні сторони. Після цього — вибух з лівого боку. Я зрозумів: щось дуже потужне у мене прилетіло, — розповідає Євген Соловйов.
Згодом виявилося, що російська зенітна ракета влучила просто у двигун. На щастя, не здетонувала.
На одному двигуні, з 20 пораненими на борту льотчик “дотягує” машину до посадки. Але вертоліт супроводу на зв’язок не виходить — його окупанти таки збивають.
На жаль, у нього також влучила ракета, вона здетонувала, і вони… ну, згоріли.
А після пережитого Євген вирушає на ще одну місію: звільняти острів Зміїний.
— 7 травня ми зробили повний цикл, попри присутність російських літаків. Їх було щонайменше сім над островом. Ми нанесли вогневе ураження, висадили групу Альфа та ГУР. Після цього підтримали їх вогнем.
За ці історичні операції Євгена Соловйова нагородили найвищим державним званням — Герой України. Відтоді він виконав понад сотню бойових завдань. Літає й сьогодні.
Ділиться: його мотивує власна родина та син, який чекає тата вдома.
Можливо, це буде дуже незвично почути, але, на мою думку, найгірше, що зараз може статися — це поставити на “стоп” цю війну, — каже військовий.
— Зараз моєму синові сім років. Через 15 років йому буде 22. Я не хочу, щоб він дістав цієї війни. Тому ми зараз повинні поставити крапку в цій історії. Саме за це я воюю.
Заради дітей воює й інший наш військовий: про мотивацію на фронті та Україну нового покоління розповів боєць Андрій.
Підписуйся на наш Telegram та стеж за останніми новинами!
А ще у Вікон є крутий Telegram та класна Instagram-сторінка.
Підписуйся! Ми публікуємо важливу інформацію, ексклюзиви та цікаві матеріали для тебе.