Командир відділення 120 окремої бригади територіальної оборони Збройних Сил України Олександр розповів, як у 19 років пішов у військо, а ще — як врятував свого пораненого побратима та тягнув його мінним полем.
Тягнув пораненого мінним полем: історія командира Олександра
У свої 22 роки він уже командир. У лютому 2022 йому виповнилося 19, і після початку повномасштабного вторгнення росіян він пішов добровольцем у військо. З дитинства він дуже активний — малював, грав у дитячому оркестрі, вчився, був у бізнес-школі, займався бойовими мистецтвами та подорожував.
Я насолоджувався життям, кожною секундою до війни. А з першої секунди повномасштабного вторгнення теж насолоджуюся кожною хвилинкою життя.
Каже, коли стоїть у нарядах, найбільше любить спостерігати за зорепадом. На собі вже відчув всі тактики росіян — фосфор, контузії та поранення, отруєння газами. Розповідає, як у 2022 році десятеро росіян спробували взяти штурмом його посадку.
Від нас вони були в 600 метрах. Щось їм не сиділося, під ранок вирішили повоювати. Коли по тобі летить кулемет, і кулі свистять біля вух, ламається гілля, так я відчув вперше, що стріляють у мене.
Спершу, коли опинився на полі бою, не розумів, що робити. Потім зрозумів, що потрібно вмикати свій сталевий характер, аби вижити. Так росіянам не вдалося захопити позиції. Каже, пишається своїми результатами — знищенням росіян на відстані від кількох метрів до кілометрів.
Коли він тут, ти розумієш: доля секунди, і тут міг би лежати ти, а не він. Ти швидше вмикаєш свою кмітливість, швидше натискаєш на курок.
Про ворога каже — це хитрі, професійні військові. Однак велика кількість ув’язнених. Коли доводиться з ними спілкуватися, чимало кажуть, що не хотіли воювати, але у тюрмі їм важче, ніж на фронті.
Олександр не раз рятував життя побратимів, розповідає, ці відчуття не порівняти ні з чим — навертаються сльози. Був випадок, коли врятували і його. У такі моменти згадує, як рятує навчання тактичної медицини.
Одного разу пораненого побратима довелося тягнути мінним полем. Усі вижили. Тоді Олександр просив Бога про допомогу. У такий момент почав вірити, що дива існують.
Я довірився Богу, і сказав: “Куди б ми не пішли, веди мене за руку”.
Олександр зрозумів, що на своєму місці, коли побачив, як у будинку вночі мати тримала дитину на руках. Тоді подумав, що не допустить, аби російський снаряд влучив у будинок. Що потрібно зробити так, аби ті, хто за твоєю спиною, ніколи не відчули кров, голод, обстріл. Стати для них щитом.
Раніше ми розповідали історію танкіста Джексона.
Більше відео? Ексклюзиви, інтерв’ю, смішні шортси і не лише – зазирай на Youtube Вікон. З нами затишно!