Кожна з таких історій — як шрам, що ніколи остаточно не загоїться. Але попри біль, жінки продовжують жити. Виховують дітей, працюють, волонтерять, не здаються.
Даша — одна з них. Коли почалося повномасштабне вторгнення, їй було 29. У неї щойно народилася донька, був дім у Мелітополі, улюблена робота в школі, коханий чоловік — коваль на заводі. А потім… велика війна.
Даша проривалася з окупації з немовлям на руках, ночувала в підвалах, втратила дім, а згодом — і чоловіка. Сьогодні вона проходить програму Незламна мама від Фонду Маша, відновлює себе — і тримається заради дитини. Це її історія.
Коли прийшла війна
До 2022 року життя родини було звичайним і щасливим. Поки не впали перші бомби на аеродром біля Мелітополя.
— Пам’ятаю, як ми прокинулися, в повному шокові почали збирати речі, документи, а потім подивилися з чоловіком одне на одного. Куди ж ми поїдемо з нашого дому? Нікуди…, — згадує Даша.
Потім у місті з’явилися російські танки й вертольоти. Спочатку люди ходили на мітинги, намагалися говорити з окупантами, але вони мовчали…
А потім почали стріляти по ногах: так мітинги й закінчилися.
У місті зник зв’язок, магазини розгромили, полиці спорожніли, ціни злетіли до небес. Два тижні родина провела в підвалі. Донька Стася, якій тоді було лише 7 місяців, сильно реагувала на вибухи. Так тривало місяць, поки родина не наважилась на виїзд. Чоловік сказав:
— Дашо, якщо ми не виїдемо, вони прийдуть і скажуть мені воювати за них. Я не погоджуся, і мене розстріляють, — пригадує Даша.
Фото з архіву родини
Втекти з окупації
Вони зібрали речі за вечір. На скло авто наклеїли папірці з написом “ДЕТИ” — російською, щоб окупанти розуміли. Взяли ще двох незнайомих людей: бабусю та дівчину з дитиною.
Дорога до Запоріжжя, яка раніше займала кілька годин, розтягнулась на понад 12. Даша розповідає, що вони проїжджали 22 російські блокпости, де всіх обшукували, перевіряли телефони, а чоловіків змушували роздягатися.
Щоб їх пропускали швидше, вона щипала доньку за п’яточку — та починала плакати. Це рятувало. “Я знала, що це неправильно, але діяло. Вона наша маленька геройка!” — говорить Даша.
— Коли ми доїхали до першого українського блокпоста, то вийшли з машини, впали на землю і почали плакати. Ми обіймали військового, який нас зустрів, і не могли повірити, що ми на вільній землі.
Жити без дому
Спочатку вони пожили в Кропивницькому, потім переїхали до Львова, Даша з донькою виїжджали за кордон, у Словаччину та Болгарію. Тепер живуть у Полтаві. Але нові міста не сприймались.
Даша зізнається, що довго відмовлялася навіть вивчати маршрути транспорту — настільки сильно хотілося додому. Вона каже: почувалася деревом без коріння.
У Львові чоловік спочатку шукав роботу. А потім повідомив, що йде до військкомату. Як з’ясувалося пізніше, він сам попросився на фронт. Сказав, що хоче, щоб його дитина зростала вдома. Даша не зупиняла.
— Мені казали: як ти його пустила? А як я могла не пустити? Він доросла, мудра людина. Справжній богатир, за яким я завжди була, як за стіною, якого безмежно люблю та поважаю.
Він пишався, що допомагає звільняти наші території, що корисний. А я пишалася ним. А ще він казав, що все обов’язково буде добре. І я йому вірила.
Він служив в морській піхоті протягом 19 місяців. Мав серйозні поранення й контузії, але щоразу повертався до своїх побратимів. Вона весь цей час залишалась із донькою — чекала на дзвінки, передавала смаколики, готувала посилки.
Коли влітку був у відпустці, родина об’їхала майже всю країну — побачились з усіма близькими. А зустріч в жовтні була останньою.
Фото з архіву родини
“Вовка загинув”
В той день Даша була на змаганнях в Чернівцях із подругою-тренеркою, зупинилися в готелі.
— Я побажала йому доброго ранку. Але він не відповів. І на фото Стасі не відповів. І в обід не відповів. Я не хвилювалася — він і раніше під час операцій зникав і на два дні, і на тиждень.
Але близько 23:00 зателефонував побратим і сказав: “Дашо, я побратим твого чоловіка. Вовка загинув”. Жінка впала на підлогу в коридорі й завила. Люди виходили з номерів, а подруга пояснювала: “Вибачте, в неї чоловік загинув”.
Потім було слідство й упізнання. Даша просила подивитись лише обручку та його шийну прикрасу, що колись подарувала — цього було б достатньо.
— Мені відповіли, що так не можна. І я впізнала свого загиблого чоловіка. Я зробила це, — говорить жінка.
Родина з двох
Після похорону донька перестала спати і їсти. Прокидалася вночі, плакала й кликала тата. А якось, пригадує Даша, коли вони разом плакали, Стася сказала: “Тато, дивися, мама знову плаче”.
— Моє життя дуже змінилося. З попереднього в ньому лишилися тільки я і Стася, — каже Даша.
Чоловік для мене був усім. І братом, і татом, і другом. Якби не дитина, я б уже була в пікселі.
Коли Даша побачила анкету на програму Незламна мама, одразу зрозуміла: їй дійсно потрібна допомога.
Ця програма реабілітації, розроблена фахівцями з психології та посттравматичних розладів. Створена спеціально для жінок і дітей, які постраждали від війни. Це поєднання онлайн- і офлайн-табору, де з учасницями працюють психологи, тілесні та арттерапевти.
Фото з архіву родини
Даша не пропускала жодного заняття, брала участь у групових і індивідуальних сесіях, тілесній терапії, майстер-класах. Найважливішою частиною, каже вона, стало спілкування з іншими жінками.
До програми вона не дозволяла собі відчувати. Закривалася. Але завдяки роботі з психологами зуміла розібратись у собі, зрозуміти, як її змінила втрата. Під час тестування психоемоційного стану від Healthy Mind її результати спочатку погіршились — але саме тому, що завдяки роботі з психологами біль нарешті вийшов назовні.
— Дозволила собі відчувати й переживати. Так, це не позитивні емоції, але я нарешті зробила цей величезний крок до себе. І тестування це підтвердило. Я б хотіла проходити тест і надалі, щоб самостійно робити чекап свого стану. Адже ти можеш відчувати щось, але непросто розуміти себе, — пояснює Даша.
А ще після всього, що сталося, вона нарешті дозволила собі мріяти. Її чоловік дуже любив подорожі, нові міста, життя.
— Я мрію тепер показати своїй дитині світ, прищепити їй любов до життя попри все, що відбувається навколо, — каже Даша.
Ми знаємо багато щемких і сильних історій. Читай про операційну медсестру на псевдо Мама, яка повернулася в оточений Маріуполь попри небезпеку.
Більше відео? Ексклюзиви, інтерв’ю, смішні шортси і не лише – зазирай на Youtube Вікон. З нами затишно!