Потерпілим від домашнього насилля жінкам є куди йти. Нині в Україні функціонує понад 30 шелтерів — притулків, де українкам та їхнім дітям надають прихисток від тиранів.
Шелтери — анонімні, їхні адреси знають лише соцпрацівники та волонтери. І нині їх потребує все більше жінок.
З початком пандемії поліція частіше фіксує випадки домашнього насилля, та лише 10% скривджених звертаються до правоохоронців, адже жінки часто не знають, куди тікати від побоїв.
В одному з таких притулків на Київщині свої послуги постраждалим від домашнього насилля надає психологиня Олена Комарова. Вона зазначає, мешканки цього секретного місця «покусані» життям, ситуацією, своїми чоловіками чи іншими кривдниками.
Так, однією з них є 40-річна Надія. Жінка роками терпіла чоловікові знущання й лише тут уперше за довгий час відчула себе людиною, позбувшись постійного гноблення, лайки та фізичного насилля.
Червоною лінією крізь усе моє життя проходить, мабуть, як основна проблема — відсутність свого житла. Коли йде залежність від чоловіка, коли на руках діти — це просто пастка, з якої не кожній жінці вдасться вирватися, — говорить постраждала.
За словами пані Олени, така поведінка — «замкнути» все на собі — притаманна кожному тиранові. Зокрема, це проявляється в його намаганні розірвати соціальні зв’язки жінки, виснажити її психологічно і переконати, що вона нікому не потрібна.
Надія підтверджує, що неодноразово чула на свою адресу образливе «ти — дурна», «нетямуща» й ненароком починала вірити у це. Схаменулася тоді, коли чоловік побив її одразу після повернення з лікарні.
Мені зробили операцію, і були проблеми з грошима, ми дуже багато витратили. Житло було знімне. Я сиділа на кухні під батареєю, плакала. І він просто взяв рукою (показує на потилицю — ред.) і отак вдарив, — з гіркотою пригадує Надія.
У результаті жінка втратила всі передні зуби й замість терпіти далі обрала втечу. Тікала похапцем, родичі та друзі допомогти відмовилися.
Опинившись на вулиці з дитиною, без грошей, їжі та з мінімумом речей, звернулася до волонтерів та соцслужб. Ті привезли її та 12-річного сина до шелтера.
Ти знаєш, що не одна, є підтримка. Це дуже важливо. Не знаю, що б я робила, якби не потрапила сюди, — зазначає вона.
Такі шелтери є по всій країні — як державні, так і волонтерські. Також є притулки, які фінансує громадськість і церква. Нині їх понад 30, і сюди може потрапити будь-яка жінка, котрій нікуди тікати від домашнього насилля.
Мешканка притулку може отримати тут юридичні, правозахисні, соціальні послуги — від тесту на коронавірус до підписання договору з сімейним лікарем.
Її обстежать, дитина продовжуватиме навчатися (у нас є договір зі школою місцевою). Вона може відновити документи, знайти роботу, винайняти своє житло і почати нове життя, — розповідає священник, голова благодійної мережі Елеос-Україна Сергій Дмитрієв.
У шелтерах із жінками працюють психологи, бо потрапляють сюди не лише з фізичними травмами. Закриті та налякані українки вчаться долати обставини, у яких опинилися. І завдяки людському ставленню та психологічним терапіям «виходять звідси розквітлі, розправляють плечі».
Загалом, шелтер — це звичайний дім. Великий, затишний, із м’якими меблями, кухнею та іграшками для дітей. Соціальні працівники допомагають жінкам, які пережили насилля, у всіх питаннях.
Ми й самі з дівчатами одна одній допомагаємо і підтримуємо. І морально, словом, десь щось поділитися. Буває поплачемо всі разом, буває посміємося, — додає Надія.
Вона тут п’ять місяців. Активно шукає роботу й оселю. І, попри пережите, вірить, що зустріне чоловіка, з яким її більше ніхто та ніколи не скривдить.
Зазначимо, що насилля у стосунках буває не лише фізичне, а й емоційне. Трапляється, що одним із його “інструментів” стає зрада.
Вікна поговорили з психологинею та з’ясували, які причини такого вчинку та чому зрадити можуть кожного.