Сьогодні, 16 березня 2026 року, виповнюються четверті роковини однієї з найстрашніших сторінок повномасштабного вторгнення — авіаудару по Маріупольському драматичному театру. Будівля, на площі перед якою великими літерами було написано Діти, стала братською могилою для сотень цивільних.
Марія Кутнякова, маріупольська актриса та менеджерка, була однією з тих, хто перебував у театрі того фатального ранку. Її спогади, зафіксовані в матеріалі BBC News Україна, сьогодні слугують не лише живим свідченням воєнного злочину, а й нагадуванням про незламність людського духу, що пройшов крізь вогонь та окупацію.
Авіаудар по Маріупольському драмтеатру: історія порятунку родини
До початку великої війни Марія добре знала кожний куточок театру, адже грала на його сцені в аматорських виставах. Коли її рідний район перетворився на поле танкових битв, вона разом із мамою, сестрою та кішкою вирішила шукати порятунку в центрі.
Театр здавався їм надійним укриттям та потенційною точкою евакуації.
Ми знали, що там дуже багато людей живе… що люди можуть там переховуватися,
— згадує Марія. На світанку 16 березня 2022 року вони дісталися будівлі, де панувала ілюзія безпеки: люди готували їжу на вогнищах, пили чай і вірили, що невдовзі приїде конвой до Запоріжжя.
Всередині будівля була переповнена — люди спали в коридорах, гримерках та навіть у концертній залі. Група Марії ледь знайшла вільний куточок на третьому поверсі.
Трагедія сталася близько 10 ранку, коли Марія ненадовго відлучилася, щоб знайти дядька, який мешкав неподалік. Вона почула гул літака та звуки вибухів, а коли підійшла до театрального скверу, перед її очима постали руїни.
Театр розбомблений, є поранені і дуже багато людей з навколишніх будинків біжать до нього. Повний хаос та кошмар. Я навіть застигла в такому моменті, бо я дивилася на будівлю – вона така величезна. Здавалося, що її ніщо не може зруйнувати
— описує дівчина момент свого першого шоку. Усвідомлення, що мама й сестра залишилися всередині, змусило її кинутися в саме пекло.
Всередині будівлі стояв густий пил, а люди були вкриті штукатуркою, наче снігом. Вона бачила розбиту кришталеву люстру на підлозі та промені сонця, що пробивалися крізь діру в даху над залою.
На щастя, родина Марії перебувала в передній частині театру, яка постраждала менше за епіцентр вибуху. Знайшовши рідних живими, Марія зіткнулася з новою загрозою — пожежею, яка стрімко охоплювала руїни.
У місті на той момент уже не було ні швидкої допомоги, ні пожежників, адже росіяни знищили всю цивільну інфраструктуру. Рятувати поранених доводилося самим постраждалим під постійними обстрілами. Марія зізнається, що відчула тоді справжню масову паніку:
Люди кричать, біжать і я біжу за ними. Навіть не розуміла, куди.
Після втечі з театру була довга і виснажлива 12-денна дорога до Львова через окуповані території та численні блокпости. Останній погляд на Маріуполь залишив у її пам’яті розтерзане місто у вогні та російські кораблі в бухті.
Сьогодні Марія вже чотири роки мешкає в Литві, займаючись акціями пам’яті про Маріуполь. Тим часом окупаційна влада у грудні 2025 року відкрила на місці трагедії нову будівлю, яку вони називають реставрацією.
Для вцілілих маріупольців ці вистави в новому театрі є наругою над пам’яттю про загиблих, кількість яких, за різними оцінками, становить від 300 до 600 осіб.
Попри спроби окупантів стерти докази злочину, демонтуючи завали в кінці 2022 року, свідчення очевидців, таких як Марія, залишаються єдиним правдивим літописом того, що насправді сталося під завалами Маріупольського драматичного театру.
Раніше ми писали історію лікарки з Маріуполя про пережите в блокаді — читай в матеріалі, як люди виживали в окупації.
Більше відео? Ексклюзиви, інтерв’ю, смішні шортси і не лише – зазирай на Youtube Вікон. З нами затишно!