Вона встигла побачити війну з різних боків: Донеччина, лісосмуги на середині нульових позицій, Курський напрямок, де кожен третій автомобіль, що виїжджав, згорав під обстрілами. Але вона залишалася там, де була потрібна найбільше.
Її шлях міг би бути зовсім іншим: у день початку повномасштабного вторгнення вона отримала підтвердження річного стажування у США. Проте обрала фронт — і рішення, яке тоді здалося імпульсом серця, згодом стало її новою професією та покликанням.
Журналістка Вікон поспілкувалася з медиком евакуаційної групи аеромобільного батальйону 95 бригади Вікторією Шлапак про роботу, у якій вирішальними стають секунди та точність кожного рішення.
— Вікторіє, ви працювали перекладачем у Великій Британії. Де саме і з ким співпрацювали?
— Я працювала на військових базах у Великій Британії. До цього я й навчалася там в університеті. А після початку повномасштабного вторгнення волонтерила і згодом мені випала можливість стати перекладачем.
Починала з курсів базової підготовки, згодом працювала на курсах злагодження морської піхоти, а завершувала свою перекладацьку кар’єру вже на програмах для офіцерів вищої ланки — там навчали плануванню масштабних операцій.
Я залишалася цивільною, але фактично працювала на військо: перекладала не лише для британських інструкторів, а й для військових з інших партнерських країн.
— Повномасштабне вторгнення застало вас у Європі. Де саме ви були 24 лютого?
— Повномасштабне вторгнення я зустріла в Шотландії — і саме того ранку, 24 лютого, мені прийшло підтвердження стажування у США. Восени 2022 року я мала поїхати у Філадельфію на рік, але в одну мить ця можливість перестала мати значення. Кар’єра й плани відійшли на другий план, усе зникло з думок. Єдине, про що хотілося думати, — як бути корисною Україні вже зараз.
Бажання долучитися до війська з’явилося в мене відразу після початку повномасштабного вторгнення. Робота перекладачем тоді стала для мене своєрідними “гальмами”: я розуміла, що поки приношу користь саме там, залишуся. Але з часом усе більше думала про те, щоб приєднатися до війська. Хотілося робити більше для країни й бути поруч із військовими, а не збоку.
— Чому обрали саме 95 бригаду?
— З часів Британії багато працювала з ДШВ і вони викликали у мене неймовірну повагу, тому вирішила обрати одну з найпотужніших бригад. Зважила, що зараз є найнеобхіднішим, і прийняла максимально раціональне рішення.
Врахувавши свої сильні сторони, потреби на війні та тонкощі українського війська —я обрала саме роботу медика евакуації — бойова медицина завжди подобалась, і це та роль, у якій я можу бути максимально ефективною.
Фото: особистий архів Вікторії
Я ніколи не була медиком, але добре знала тактичну медицину, бо вивчала її, перекладаючи інструкторів. Чула багато про медиків 95, тому й вирішила долучитися.
— Пам’ятаєте свій перший день у підрозділі?
— Дуже чітко. Мене привезли уночі на точку. Упереджено мене зустріли. Серед темряви, техніки й людей, які щойно повернулися з виїздів. І перше, що я почула, — не привітання, а запитання: Навіщо ти сюди прийшла? Які гештальти закривати?
Згодом у процесі роботи все налагодилося та стало на свої місця, і ми дуже швидко стали працювати командою.
— Що для вас найважче у роботі медика евакуації?
— Безсилля. Коли дрони контролюють повітря настільки щільно, що ніхто не може під’їхати. І ти не можеш ніяк повпливати на те, що буде з військовослужбовцем.
Це, напевно, найважче! Коли жодна з груп евакуації не може підійди ближче. Ти знаєш, що там поранений, а підступитися неможливо. Це найстрашніше — коли шанс є, а можливості немає.
Фото: особистий архів Вікторії
Моє знання мов дуже допомагає — це невіддільна частина мене. У мене залишилося багато знайомих у Великій Британії, а ще з часів волонтерства я мала контакти й в Україні: ми їздили в Донецьку область, передавали автомобілі, дрони, допомагали всім, чим могли.
Ці люди — і іноземці, і українські громади за кордоном — залишилися поруч і сьогодні. Крім того, я часто спілкуюся як супровід бригади з різними іноземними організаціями, які підтримують нас й допомагають у різних напрямках.
— Був період на Курському напрямку. Що там відбувалося?
— У моєму оточенні немає медиків, які б рахували кількість евакуйованих чи могли назвати точну цифру. Але був період, коли ми вивозили дуже багато військових — це було на Курському напрямку.
Фото: особистий архів Вікторії
За день у нас було по 5-6 виїздів, і за один виїзд — від 5 до 8 людей. Серед них були поранені різної важкості. Доводилося сортувати й максимально швидко та ефективно надавати допомогу кожному. Якось так.
— Чи є історія з евакуації, яка запам’яталася вам найбільше?
— Є. Один із найважчих моментів був тоді, коли ми везли одразу вісім поранених. Це був єдиний доступний маршрут, і ми знали, що він постійно обстрілюється та прицільно контролюється ворогом із повітря.
Це дорога, на якій практично кожна третя машина, що виїжджала, згорала. Пам’ятаю, як дорогою ми підбирали ще й поранених з інших бригад — їхню автівку підбили, і вони чекали просто на узбіччі цього маршруту. Запамʼятався цей щасливим збіг обставин.
— Чи пам’ятаєте слова, які найчастіше говорять поранені в дорозі?
— Завжди одне й те саме: найближчі люди. Діти, дружини, кохані. Питають за побратимів, які були поруч у момент поранення: А як там в умовного “Серьоги”? І дуже часто — щира фраза про те, наскільки жахливою є війна.
— Які поранення зараз найпоширеніші?
— Найпоширеніші поранення зараз — це вогнепально-осколкові, особливо через скиди дронів. Дуже багато ампутацій — як після дронів, так і після СВП.
І практично завжди нам доводиться стабілізувати людей просто в автомобілі: катетери, інфузії, контроль кровотечі — усе робимо на ходу. Це стандарт нашої роботи, бо часу часто немає зовсім, і все відбувається максимально швидко, просто в дорозі.
Іноді дивує, як хлопці реагують на ті чи інші ситуації. Вони часто намагаються тримати себе жартами, навіть у дуже складних моментах.
Найпоширеніше — це страх перед катетером чи уколами. Буває, боєць із серйозним пораненням реагує на голку сильніше, ніж на саму свою травму.
Інші поранені поруч підколюють, жартують і одразу піднімається усім настрій.
— А була якась історія, яка зігріла вас, попри весь хаос?
— Так. Один водій-ампутант після скиду з дрона. Він потрапив до мене на евакуацію. Йому необхідно було встановити внутрішньовенний доступ.
Він був кремезний, а крововтрата значна. Коли я намагалася знайти вену, він усміхнувся й сказав: Віко, я вірю в тебе, давай.
Фото: особистий архів Вікторії
А я його навіть не впізнала спершу. Потім зрозуміла — він раніше привозив нам поранених квадриком.
— Що вас тримає, коли стає найважче?
— Думка про те, ким би я була зараз, якби не тут. І щоразу ця альтернатива мені не подобається. Бо це була б зрада себе. А я хочу бути чесною з собою.
— Яким бачите своє життя після перемоги?
— Не зовсім у цивільній сфері. Я бачу себе повʼязаною із військовою справою — у відбудові країни , у розвитку армії, у передачі нашого досвіду союзникам. І щоб не допустити цього сценарію в майбутньому. Щоб все втрачене було недарма.
Жінки на фронті, від кухні до мінометів і дронів — історії героїнь, які змінюють уявлення про службу в ЗСУ.
Більше відео? Ексклюзиви, інтерв’ю, смішні шортси і не лише – зазирай на Youtube Вікон. З нами затишно!