Здавалось би, людина може звикнути майже до всього. Така вже наша природа й сильна сторона як виду — вміти пристосовуватись навіть до жорстких умов.
Більшість українців, які були змушені виїхати за кордон після початку повномасштабної війни, вже прийняли нову реальність, розпочавши життя з чистого аркуша. Однак чи означає це те, що між ними та людьми, які залишилися в Україні, формується ментальна прірва?
Героїні цього матеріалу доводять, що навіть за тисячі кілометрів від дому можна й треба бути відданими батьківщині. Ми поспілкувались з трьома жінками, які опинилися на Кіпрі, у Данії та Португалії. Вони розповіли більше про своє відчуття війни, волонтерство, інтеграцію українців за кордоном, а також бачення майбутнього та повернення додому.
Мати українців у Ларнаці
Льоля Філімонова — завзята волонтерка, активістка української громади на Кіпрі. Ті, хто потрапляють у Ларнаку й опиняються в чаті українців, одразу розуміють, що Льоля тут усе координує.
Треба дізнатися щось у посольстві, викликати лікаря дитині, отримати водійські права чи дізнатись про варіанти працевлаштування? Льоля — Мати українців у Ларнаці, як її жартівливо називають, — знає відповіді на всі запитання.
Перебуваючи за понад 2 600 км від рідного дому, Києва, вона на Кіпрі дарує іншим відчуття батьківщини та займається “лагідною українізацією” кіпріотів.
Фото надане Льолею Філімоновою
Робити щось “тут і зараз”
До повномасштабної війни Льоля жила в Києві, де працювала гідесою, закохувала українців та іноземців у нашу країну.
23 лютого 2022 року вона поїхала з чоловіком у тижневу відпустку на Кіпр. Однак наступного ранку відпочинок завершився…
— Я прокинулася зранку і побачила чоловіка, який сидів поруч. Спитала:
— Чи довго ти так сидиш?
— Так, з 6 ранку. Удома почалася війна.
— Чому ти не розбудив мене?
— Я хотів, щоб ти чим довше була у світі без війни.
— Спершу я відчувала розгубленість. Я не розуміла, що відбувається, і у своїй голові спростовувала факт, що почалася повномасштабна війна.
Ми спочатку зняли хостел на тиждень, потім його продовжили на два і на три, сподіваючись, що це все закінчиться і ми поїдемо додому, — згадує Льоля.
Ось так, ніколи того не бажаючи, вона сама стала діаспорянкою. 25 лютого жінка разом з іншими українцями вийшла на перший мітинг, після чого автоматично влилась в активізм.
— Участь у діяльності громади в Ларнаці мене рятувала. Це заспокоювало, адже я могла робити щось “тут і зараз”, — каже волонтерка.
Фото надане Льолею Філімоновою
Уся моя робота є волонтерською
Знаючи Льолю особисто, повсякчас дивуєшся, звідки в неї стільки мотивації та сили, адже вона причетна до майже всіх подій українців на Кіпрі: координації чату в Telegram, організації мітингів, культурних подій, допомоги з найменшими, але важливими буденними питаннями… і це далеко не весь перелік!
Уся моя робота є волонтерською. Я безмежно люблю Україну і хочу, щоб увесь світ, зокрема Кіпр, знав, що це незалежна, суверенна країна, а не частина Росії.
Ми — країна з багатою культурою, творчими й сміливими людьми з відкритою душею, — розповідає активістка.
Нині вона є піарницею Товариства Українсько-Кіпрської Дружби — офіційного представництва діаспори України на Кіпрі, яке існує з 2019 року. Організація займається адвокацією України через суспільні та культурні події, збереженням української ідентичності в діаспорі, допомогою Україні, налагодженням звʼязків з кіпрськими організаціями тощо.
— Наша мета зараз — з одного боку організувати українську громаду, а з іншого — працювати з іншими громадами на Кіпрі (польською, британською, ізраїльською тощо).
Ми як Товариство можемо виходити на вищий рівень, державний, і говорити тут, на Кіпрі, про українське питання, — пояснює Льоля.
Фото надане Льолею Філімоновою
До того ж Товариство регулярно організовує благодійні збори. Працює це так: будь-яка військова частина може подати офіційний лист, після чого її ставлять у чергу.
Українці — люди креативні, тож збори закривають усіма можливими методами: концертами, поетичними вечорами, аукціонами, театром, різдвяними вертепами тощо. Також громада підключає український бізнес на Кіпрі.
Актуальні збори можна подивитись на Facebook-сторінці Товариства, а також в єдиному українському медіа — ukrcy.news.
Працює протягом тижня, а потім ще й на вихідних
Дар’я Гуравова сама родом з Донецька, однак з 2016 року живе в Данії. Там вона працює в гуманітарній організації, всіляко допомагаючи українським біженцям.
Це не тільки робота, а й волонтерство
До повномасштабного вторгнення РФ останні два роки Дар’я жила в Україні — навчалася на магістратурі. Проте 17 лютого 2022 року разом з чоловіком повернулася до Данії. Там її й застали тривожні новини з батьківщини…
Після першої хвилі шоку та страху прийшло й бажання щось робити. Дар’я їздила до Копенгагену, виходила на протести, волонтерила. До неї приїхала родина одногрупника: його вагітна на восьмому місяці дружина, 4-річна донька та мама.
— Усі мої сили були покладені туди на початку. Паралельно я знайшла роботу в Данській раді зі справ біженців і ми займались допомогою українській діаспорі, — каже українка.
Зараз Дар’я працює в гуманітарній організації BevarUkraine. Дівчина пояснює, що для неї це не тільки робота, а й волонтерство.
Ми працюємо протягом тижня, а потім ще й на вихідних. У нашій організації є юридична, психологічна, гуманітарна допомога українським біженцям.
Я також волонтерила в проекті допомоги молоді. Ми робили вечори для юних українців, щоб вони могли гарно провести час, тому що їм дуже важко, особливо підліткам, — коментує Дар’я.
На допомогу українцям стали й данці. Хтось приймав біженців у себе вдома, хтось збирав гуманітарну допомогу, а хтось просто висловлював підтримку.
— Я знаю особисто данських волонтерів, які дуже лояльні та вже роками допомагають Україні. Я вклоняюсь перед ними, бо це справді неймовірно, коли ти бачиш людей, які у вихідні, вільні вечори йдуть і допомагають, — зазначає дівчина.
За понад два роки повномасштабної війни в Данії вже сформувалась досить потужна українська громада. Українці підтримують єдність через благодійні організації, культурні заходи тощо. З’явився перший український театр у Данії Вільний птах, який організовує музично-поетичні вечори, а команда BevarUkraine регулярно робить івенти для різної вікової категорії.
Українські організації намагаються пропонувати нашу культуру як для українців у Данії, так і для місцевих. Також є багато проектів для ознайомлення з данською культурою, — розповідає Дар’я.
Тож українські організації в діаспорі неймовірно важливі для міжкультурного спілкування. Вони зміцнюють зв’язки як між нашими громадянами за кордоном, так і між Україною та іншими державами.
Викохує своє велике дітище
Марина Юсин опинилася за кордоном ще до початку повномасштабної війни. Мінливим вітром життя дівчину занесло в Португалію.
Там нині справжній “бум” українського: є кілька блискуче організованих чатів та каналів, відбуваються українські фестивалі, відкриваються наші бізнеси, приїжджають відомі українці з лекціями, концертами, стендапами та презентаціями книг.
Однак у Марини немає часу насолоджуватись усім цим на повну — практично весь її ресурс спрямований на один важливий проект.
Перша українська школа
24 лютого 2022 року згадувати зазвичай нікому не хочеться. Ранній дзвінок, вигук “Почалося!”, шок, страх, нерозуміння, листи рідним… Для Марини перші дні були, як у тумані, але зрештою їй вдалось зібратись із силами та почати допомагати тим, кому це було більш необхідно.
— Найбільша моя гордість і водночас моя основна робота — у гуманітарній сфері — це праця в українській благодійній фундації, що створила українські школи в Польщі.
Мотивації робити це — хоч відбавляй, але це морально і фізично найважча робота у моєму житті. Ще ніколи, ні на якій роботі я не вкладала стільки сил, ресурсу та енергії у конкретний проект, — зізнається дівчина.
Перша українська школа — це мережа шкіл для дітей-переселенців у Польщі. Наразі діють три повноцінні заклади з першого по 11 класи у Варшаві, Кракові та Вроцлаві.
Також є п’ять освітніх центрів в інших польських містах. У них переважно навчаються діти з України, які виїхали після початку повномасштабної війни, їхні батьки свідомо обирають залишатися в українській освітній системі та мріють про повернення.
У цих школах проводять стандартні уроки, а викладають українські вчительки, які так само опинилися за кордоном. Тому це неначе оазис свого рідного на території іншої країни.
“Парасолькою” для всіх освітніх проектів є фундація Незламна Україна. Вона займається і додатковими справами: психологічною підтримкою для дітей і мам, роздачею українських книжок, наплічників, квитків у музеї тощо. За перших 1,5 року діяльності організація допомогла понад 100 000 земляків.
— У мене поки немає дітей, але цей проект — неначе моє велике дітище. Наша мережа шкіл є найбільшою з нині наявних у Польщі, а сама організація доволі відома. Ми навіть знялися у документалці, що у 2024 році виграла Emmy Awards, — ділиться Марина.
Вона згадує, на початку 2022 року українці в Польщі дуже допомагали цим новоутвореним школам: носили парти, фарбували стіни, купували сантехніку за свій кошт. Усі меблі й устаткування знайшли безоплатно — українські підприємці віддавали списані столи та шафки.
— Це був чарівний момент дивовижної координації зусиль, — так описує той період активістка.
Утім, нині умови змінюються, шукати фінансування стає все важче. А головний челендж зараз — знайти спосіб існувати в Польщі легально, якщо з 1 вересня всі українські діти будуть змушені піти в польські школи.
Активність українців за кордоном: перемога чи зрада
Якщо на початку повномасштабної війни перші шпальта іноземних медіа повсякчас рясніли заголовками про Україну, то нині привертати увагу до наших проблем стає дедалі важче (хоча несправедливо говорити, що про Україну всі забули й більше не стежать за подіями тут!).
Кількість проукраїнських мітингів за кордоном йде на спад. Залучати людей (як іноземців, так і українців) до зібрань на європейських площах стає завданням із зірочкою. І на це є кілька причин.
Марина каже, війна в Україні здається іноземцям занадто далекою від них і їхніх побутових проблем.
— Мітингів дійсно стало менше і вони не такі масові. Хоча у Лісабоні є стандартний усталений графік демонстрацій щосуботи о 17:00 на площі Praça Dom Pedro IV. Люди там є регулярно, хоч і небагато, — розповідає дівчина.
Фото: Софія Шовікова
Дар’я теж помічає, що кількість проукраїнських протестів у Данії пішла на спад. Це, зокрема, пов’язано з тим, що паралельно йде війна Палестини та Ізраїлю, тому фокус частково змістився. Хоча інтерес до України залишається, люди також втомлюються.
— Чому українці не виходять? На мою думку, багато організацій почали фокусуватися на своїх проектах. Тому якщо на початку була єдність, то зараз організації знайшли свою нішу й кожна займається своїм напрямом та пошуком фінансування для своїх проектів, — висловлює думку Дар’я.
То що ж з цим робити
Льоля наголошує — зараз якість важливіша, ніж кількість подій.
— Це вже інший рівень, коли нам, можливо, не стільки треба кричати й щось просити, як показувати, як ми можемо взаємодіяти, як кіпріоти можуть допомогти українцям, як ми можемо будувати взаємні культурні зв’язки, — розмірковує активістка.
Зараз головний фокус волонтерів на Кіпрі зосереджений на благодійних зборах, ініціатором яких є Товариство Українсько-Кіпрської Дружби. Важливо робити події, які можуть принести також і практичну користь — кошти для України.
Марина додає, нині на противагу великим мітингам з’явилось більше точкових подій. Наприклад, коли росіяни організували в Лісабоні презентацію пропагандистської книги про війну в Україні, наші люди вишикувалися біля входу в цю книгарню з плакатами “Спитай мене, я з Маріуполя”. Так українці пояснювали відвідувачам, чому не варто слухати про війну через російську призму.
Фото: Софія Шовікова
Достукатись до іноземців можна й іншими шляхами — через показ українських фільмів, проведення концертів, культурних подій тощо.
— На такі заходи теж, буває, португальці приходять. Думаю, це хороший спосіб показувати реалії війни там, де бракує слів описати. Кінематограф доторкається до глибин душі, — вважає Марина.
Як українці інтегруються за кордоном
Багато українців за кордоном і досі відчувають себе ніби вирваними з рідної землі рослинами, пересадженими в тимчасові горщики. Біженцям, раптово відрізаним від найдорожчого, не так легко інтегруватись у нове суспільство навіть після кількох років проживання там. Та й не всі бачать у цьому сенс.
Марина зізнається, що не вчить португальську мову та не снідає паштейшами. У неї немає друзів-португальців, адже здебільшого дівчина комунікує з українцями — такими самими переселенцями, як і вона.
— Куди я успішно інтегруюся, то це в українську спільноту Лісабона. Це і книжковий клуб, і українські конференції та різні заходи. Буває, приходжу в нове місце, відкрите українцями, а там уже знайомі обличчя, — каже вона.
Схожа ситуація і в Льолі. Попри всю повагу до Кіпру, вона бачить себе лише в Україні.
Я відчуваю Кіпр своїм тимчасовим домом. Розумію, що після скасування тимчасового захисту він не зможе дати мені якісь соціальні гарантії, підтримати у бізнесі чи проживанні тощо.
Я за те, щоб були дружні стосунки, кооперація між Україною та Кіпром, проте себе я не бачу тут. Бо я живу Україною, але відчуваю вдячність Кіпру, — говорить вона.
Утім, варто розрізняти українців, які переїхали за кордон у зв’язку з повномасштабною війною, та тих, хто свідомо змінив місце проживання через інші причини. Наприклад, Дар’я живе в Данії вже не перший рік, розмовляє данською, має тамтешню освіту, а завдяки чоловіку-данцю змогла інтегруватись і в культурному плані. Проте це зовсім не означає, що вона забуває батьківщину.
— Я не втрачаю зв’язок з Україною. Якщо чесно, я навіть більше відчуваю його, тому що я перейшла на українську мову (до цього розмовляла російською). Я більше бачусь з українцями, навіть сама більше дізнаюсь про нашу культуру. Моя сім’я, найкращі друзі живуть в Україні, — розповідає Дар’я.
Чи планують українці повертатись додому
Життя на валізах — мабуть, так можна описати реальність багатьох українців, які вимушено опинились на чужині. Вони вже не раз за ці два роки їздили додому й не збираються зупинятись.
Однак очевидно, що люди, які більшість часу проводять за кордоном, проживають інший досвід, ніж люди в Україні. Часом це може створювати напругу та непорозуміння в суспільстві.
— Мій зв’язок з Україною та українським доволі міцний. У мене немає відчуття, що я віддаляюся. Новини, які я читаю — українські, книги — українською мовою. Але формується дистанція у життєвому досвіді й іноді вона аж занадто яскраво виражена.
Я не маю тих навичок виживання, які вже освоїли українці, й тих інстинктів у реакції на небезпеку, що розвинулись, — ділиться Марина.
Те саме відчуває й Льоля, яка за цей час була в Україні двічі. Вона зізнається, що морально було дуже важко абстрагуватися від війни та намагатися нормально жити, як це роблять інші, хто весь час був в Україні.
— Мій організм ніби блокував цю нову українську реальність, якої я раніше не відчувала, — каже Льоля.
Українці в Україні та за кордоном мають бути взаємно уважними й емпатичними, докладати більше зусиль, щоб порозумітися.
Ми не знаємо, через що проходять інші. Тож не варто мірятися, кому важче, натомість краще фокусуватися на допомозі одне одному. Зрештою, наші міжусобиці йдуть на користь лише ворогу.
— Я думаю, що прірва між нами (українцями за кордоном — ред.) і українцями в Україні буде. Її буде важко подолати, але все ж можливо.
Українці в діаспорі мають не вчити, як жити в Україні, а виконувати свою роботу на місцях, допомагаючи тим, хто в Україні, — розмірковує Льоля.
Фото: надане Льолею Філімоновою
При цьому й українцям в Україні варто пам’ятати, що навіть далеко від дому земляки не забувають про них і намагаються підтримувати, чим можуть.
Йдеться як про великі, так і маленькі внески. Простий приклад наводить Дар’я, яка навіть одяг намагається купувати в українських брендів та сприяти вітчизняним виробникам. Здавалось би, це дрібнички, але якщо так робитимуть усі, то це матиме відчутний вплив.
— Для себе я бачу, що в майбутньому буду жити в Україні. Тому що я знаю, чим мені поділитись і що там робити. У мене є велика мрія — відкрити пекарню в Донецьку, коли він буде вільний, — ділиться Дар’я.
Утім, чи повернуться українці на батьківщину багато в чому залежить не тільки від безпекової ситуації, а й від політики країни. Держава не має будувати прірву між українцями в Україні та за кордоном, а ліпше думати, як їх використати у хорошому розумінні цього слова на свою користь.
Адже дуже важливо, як ми представляємо себе у світі. Кожен українець (-ка) за кордоном — без перебільшення іміджмейкер усієї країни. Громадська діяльність, культурна дипломатія та навіть просто спілкування між людьми — потужні речі, якими не можна нехтувати.
Наприклад, у перші дні повномасштабної війни українці на вулицях кричали, щоб Кіпр закрив свої порти для російських суден. І нас послухали! Громадський тиск працює, — згадує Льоля.
І таких прикладів можна навести багато: від леопардового флешмобу в соцмережах для спонукання Німеччини передати Україні танки до заходів у багатьох країнах на підтримку акції #ArmUkraineNow та проведення демонстрацій задля посилення санкцій проти РФ.
Донатити, мріяти та діяти — звучить як непоганий план. Адже зараз усі ми маємо можливість бути причетними до створення історії країни, у яку хочеться повертатись.
— Може, саме тому, що я тримаюся за Україну, я й не інтегруюся тут (у Португалії — ред.). На Деміївській, у Києві, є склад Комора, де лежать по коробках усі мої речі. Тому рідні, друзі та цей склад — місток, що держить мене. Він міцний і ніякими шахедами його не зруйнувати, — впевнена Марина.
Майбутнє України очима українців за кордоном
— У довгостроковій перспективі я дуже оптимістична і вірю, що перемога буде наша. Але шлях до цього важкий і туманний, треба його пройти, — каже Марина.
Дар’я ж упевнена, що попереду ще може бути багато горя та травм, які необхідно буде лікувати. Важливо, щоб суспільство це розуміло та направляло сили туди, де це потрібно найбільше — на реабілітацію людей, психологічну допомогу і відбудову.
— Інфраструктура відбудується, але найбільшу увагу треба приділяти ментальному здоров’ю. Я сподіваюся, що в мене буде можливість допомагати в цьому напрямі. Я бачу майбутнє складним, але вірю, що все в нас буде добре. Я вірю в перемогу над Росією, — висновує дівчина.
Крім того, зараз наше майбутнє багато в чому залежить від підтримки демократичного світу. Але те, якою буде Україна після перемоги, залежить від нашого народу, вважає Льоля. Тому важливо, щоб українці з-за кордону повертались, а держава не відкидала біженців і не забувала про них.
— Україна має говорити про українців за кордоном і показувати, що ми готові повертатися, ми — з Україною в серці, — переконана волонтерка.
Читай далі — дослідження Київського міжнародного інституту соціології, про те скільки українців за кордоном хочуть отримати громадянство іншої країни.
Більше відео? Ексклюзиви, інтерв’ю, смішні шортси і не лише – зазирай на Youtube Вікон. З нами затишно!