У самому серці Харкова, під величезним міським термометром, розташована станція метро Історичний музей. Щодня тисячі перехожих бачать там малюнки, зроблені дітьми у 2022-му — у ті дні, коли люди ховалися від повітряних тривог і бомбардувань.
Ті роботи вже давно перестали бути просто слідами дитячих рук: сьогодні їх можна вважати важливою частиною культурної спадщини цієї новітньої української історії.
Малюнки вже вийшли за межі звичайної дитячої творчості — нині їх цілком справедливо можна назвати частиною культурної спадщини нашого часу.
Їх діти створили разом із Миколою Коломійцем, засновником харківської артстудії Aza Nizi Maza. Про це пише Українська правда.
За цими зображеннями стоїть харківська арт-студія Aza Nizi Maza, а також її засновник — митець і педагог Микола Коломієць. Студія працює з дітьми, що мають найрізноманітніші потреби, зокрема з учасниками аутистичного спектра та дітьми з синдромом Дауна.
Фото: Українська правда
Сьогодні Aza Nizi Maza — це вже не просто локальний осередок: колектив знають по всій Україні, про них знімають документальні стрічки, запрошують до співпраці фестивалі, а команда фільму Стрічка часу з Берлінале замовила у студії афішу.
Студія ховається під землею — у підвальному приміщенні житлового будинку.
Її заснували ще 2012 року; держава під час війни не зробила її новою, але саме тут виросло те, що сьогодні називають унікальною художньою спільнотою Харкова.
Відхід від шкільної схеми
Якщо уявити класичну художню школу з підручниками, вправами й підготовкою до іспитів, то Aza Nizi Maza — її повне заперечення.
Тут немає стандартної методики: замість цього — свобода, експеримент і колективна робота.
Фото: Українська правда
Микола називає свій підхід антидитячим у найкращому розумінні — він використовує дитячу пластичність і невимушену енергію як рушійну силу творчості.
— Я ніколи не був прихильником жорстких програм. Тут головне — створити простір, де дитина може зануритися у процес, де вона вчиться в однолітків, а не вчитель нав’язує свої стиль і бачення — зазначив Микола.
Коли заходиш у студію, почуваєшся ніби у казці: стіни й стеля обмальовані фантастичними істотами, на підлозі — гра Класики, що веде до інших кімнат.
Ще донедавна тут була й скульптурна майстерня — сьогодні ж більшість проектів вміщається в одному просторі, решта кімнат служать сховищем робіт і місцем, де діти можуть усамітнитися.
Виживання на волонтерській енергії
До 2022 року студія функціонувала як комерційний проект із великою кількістю учнів. Втім війна змінила умови: матеріали зникли, бюджет звівся до нуля, а Микола працює переважно на волонтерських засадах.
— Як бізнес — тут усе кепсько. Іноді хтось кидає гроші на картку, іноді приходить проект — і живемо далі. Це не бізнес, це вовча історія виживання, — розповів Микола.
Фото: Українська правда
Попри це, студія знаходить способи робити великі речі. Так, полотно у 25 метрів було створене для Літературного ярмарку — робота, яка потребувала щільної кооперації старших художниць студії й значних зусиль у стислі терміни.
А на Книжковому Арсеналі 2025 відвідувачі могли бачити проект Втрачені казки, де роботи Aza Nizi Maza стали помітною частиною експозиції.
Метро — як початковий поштовх
Проект на станції Історичний музей став переломним для студії: саме він дав поштовх для подальших ініціатив і показав, що в умовах крайньої нестачі ресурсів можна створити щось значуще.
Ми займалися “алхімією”: збирали залишки паперу, фарб, творили з того, що було, — пригадує Микола.
Історія з метро не лише змінила зовнішність станції — вона змінила і саму студію, відкривши двері для нових проектів і можливостей.
Інклюзія як стиль життя
Aza Nizi Maza — це не лише про мистецтво, це про спільноту, де кожен знайде своє місце.
Колективна робота, взаємоповага, навчання одне в одного — ось ті цінності, які студія транслює в життя. Микола підкреслює: важливо, щоб викладач не був конкурентом для учнів, не підганяв під своє бачення. Навпаки — його завдання допомогти розквітнути початковим ідеям учня.
Попри фінансові труднощі та відчуття невизначеності, у студії є плани.
Вони прагнуть перетворитися на стабільний простір, що підтримуватиме дітей і підлітків у довгостроковій перспективі. І хоча Микола зізнається, що іноді думає:
Усе може закінчитися, але досвід 2022 року навчив їх, що якщо тоді не скінчилося — значить, ще є шанс.
Aza Nizi Maza — приклад того, як мистецтво може стати рятівним простором у найскладніші часи, а дитяча творчість — реальним документом епохи.
Малюнки на станції Історичний музей — це не просто артефакти; це голоси дітей, які в умовах страху та невизначеності знайшли спосіб розповісти свою історію.
Головне фото: Українська правда.
Цікаво, що нещодавно Львові презентували виставку живопису та графіки Рефлексії. Картини маріупольського художника Павла Пономаренка — це емоції та зображення внутрішнього стану митця під час війни.
Більше відео? Ексклюзиви, інтерв’ю, смішні шортси і не лише – зазирай на Youtube Вікон. З нами затишно!