Там, де живе творчість — можна боротися з тугою та горем. Це приклад Марії Семирядченко, адже вона — багатодітна мама, у неї трійко дітлахів із чудовими іменами — Франя, Михайлик і Варвара.
Вона киянка, за освітою — психологиня, уже сім років як покинула столицю і перебралася жити на мистецький хутір на Чернігівщині. Саме тут познайомилась зі своїм чоловіком Андрієм, але цього року у квітні він загинув на війні під Кліщіївкою.
Тепер Марія вдова… Але діти горювати жінці не дають, і щодня наповнюють сенсом її життя. Адже на цьому хуторі не приживаються звичайні історії.
Як втратила чоловіка
У цій історії всього потроху: дзвінкий дитячий сміх, розкішна Чернігівська осінь, кури і ледь присутній смуток.
Така ж багатогранна і сама Марія. У цій провінції вона зустріла справжнє щастя, тут же — стала вдовою.
— Я на городі, діти якихось жаб викопують… Я зайшла в дім, щоб набрати води, і у мене задзвонив телефон — був невідомий номер.
“Доброго дня, Маріє! Я майор…” — і вже все зрозуміло, — пригадує жінка ту страшну мить та розмову, з якої дізналася про загибель чоловіка.
Зізнається: наввипередки запитала, чи не скаже цей чоловік про загибель її коханого. Він відповів, що на жаль, саме це він і скаже.
— Щоразу, коли ти прощаєшся з чоловіком, який іде на війну, ти думаєш, що бачиш його востаннє, — каже Марія.
Як облаштувала арт-хутір
Цьогоріч город у Марії засох, бо влітку геть не було дощів. Тож вона з подвійним завзяттям взялася облаштовувати обійстя. Наприклад, терасу, на якій тепер із задоволенням посидять і її батьки. Та раніше було геть не так.
— То був не конфлікт навіть, а моя впертість і право жити так, як хочу. Переживали, звісно. Тато зі мною не говорив. Батьки чекали, коли я перевтомлюся, передумаю, перегорю… мабуть, не вірили, що це справді для мене має значення.
Думали, що це щось хворобливе, — додає Марія.
Сама вона розповідає, що її серце реагує на все, що зараз її оточує у домі та на дворі. На запах старої підлоги, на відчуття, коли ступаєш нею.
Цю чуттєвість доповнює професійно і використовує навички психологині у спільноті. Каже, що краще бути другом для десятка людей, аніж психологинею для тисячі.
Її діти зростають тут, серед природи та тварин. Мама не боїться, що дітям забракне можливостей міста, бо, як каже сама, — у них є вони самі, а вона лише сприятиме їм за необхідності.
Про майбутнє говорить непевно, як і всі українці. Думає, що може піти до війська, бо Андрій поріднив її з військовою справою. Але добре їй буде — тільки тут.
Андрій казав, що там, в окопах, відчував народження країни, про яку мріяв. Там, де так страшно, боляче, погано… Напевно, вона так і народиться, — каже Марія й вірить, що так воно й буде.
Раніше ми розповідали тобі, як виживає українське мистецтво під час повномасштабної війни в Україні — читай у нашому ексклюзиві.
Більше відео? Ексклюзиви, інтерв’ю, смішні шортси і не лише – зазирай на Youtube Вікон. З нами затишно!