Ми не можемо мовчати, у нас душа кричить! Історії рідних українських полонених моряків

Христина Гавриш Журналістка програми Факти ICTV
Рідні українських моряків про своїх героїв та їхній полон

Понад 40 військових моряків, які захищали Маріуполь, уже півроку у полоні. Це моряки з пошуково-рятувального судна Донбас, а також малих броньованих катерів Лубни та Кременчук

Їхні родичі не знають, де вони та в якому стані. Майже половину з них Росія навіть не підтверджує. А тих, кого вносять у списки для обміну, — викреслює. Родичі полонених моряків довго боялися розголосу, але нині у відчаї вони таки розповіли свої історії. 

Залишився вірний своїй країні

Олександр Бойчук — легендарний командир мінного тральника Генічеськ, старенького, але гордого! Як і його екіпаж. Вони добряче позлили окупантів під час анексії Криму! Не лише не зрадили присягу, а й намагалися прорватися та забрати судно.

Окупанти обіцяли Олександрові золоті гори, щоб той перейшов на їхній бік. Але почули те ж саме, що згодом їм сказали захисники острова Зміїний.

Зустрітися знову з окупантами Олександрові довелось у Маріуполі. Ще з грудня він вирушив туди із Бердянська виконувати бойове завдання на пошуково-рятувальному судні Донбас.

— Спочатку всі були на кораблях, змушені були їх залишити й підпорядкуватися Нацгвардії. Вже з нацгвардією спочатку були в порту, а потім обороняли місто, — розповідає дружина Олександра Оксана Бойчук.

Вона — теж військовослужбовиця. Каже: на зв’язок під час боїв чоловік виходив рідко. Вони були під постійним вогнем окупантів. Востаннє чула його у березні. Вже шість місяців пекельної тиші.

Пів року у полоні близько 40 моряків із Маріуполя. Частину з них Росія досі не підтвердила. Їхні сім’ї за ці півроку стали як рідні — підтримували одне одного та боялися вголос кричати про своє горе, щоб не нашкодити. Але терпець урвався.

Ми не можемо більше мовчати! У нас душа кричить! Звільніть наших чоловіків — кажуть рідні.

Так і не побачив сина

Чоловік Валентини — Дмитро Климович — старший помічник командира судна Донбас. Вони жили у Маріуполі. У день повномасштабного вторгнення Валентина була на дев’ятому місяці вагітності.

Дмитро наказав їй тікати. Свого сина, на якого так чекав, Дмитро так і не побачив, тільки фото, яке Валентина надіслала з пологового. Нині Тимофійко вже навчився казати “тато!”

Хоче повернути сина

Свого батька мріє побачити і син Євгена Мартинова, а матір із нетерпінням чекає його повернення. Востаннє родичі чули чоловіка теж іще у березні. Тоді він говорив не про себе. Попросив виїжджати з окупованого Високопілля, що на Херсонщині.

Я лишилася без подвір’я, транспорту… Це не важливо. Важливо, щоб сина повернули… — говорить мати Євгена Лілія Мартинова.

Родичі у відчаї. Вони зверталися до Червоного хреста і навіть до ООН. Але ніхто не може сказати, чи живі їхні рідні. Зверталися й до координаційного центру, вийшли з надією, адже про їхніх чоловіків пам’ятають.

Українці не зраджують своєї Батьківщини й боронять її усіма силами. Раніше ми розповідали історію кримського Тавра, який захищав Азовсталь.


А ще у Вікон є свій Telegram-канал. Підписуйся, аби не пропустити найцікавіше!