Відчуття дому — завжди неповторне та разом з тим безцінне. Проте його довелось втратити чималій кількості українців, навіть тим, хто залишається жити в рідній оселі. Адже просто прийти додому, ввімкнути світло та заварити чай стало недоступною розкішшю для багатьох жителів прифронтових населених пунктів.
Щоразу, коли доводиться почути про те, що ще хто лишається у понівечених містах, лише й встигаєш задуматись, як це взагалі можливо.
Як ці люди виживають там без будь-яких засобів для існування? Ведуча Раміна Есхакзай на своєму YouTube-каналі поділилась новим випуском, який розповідає про життя на лінії фронту Донецької області.
Вугледар — місто мертве
Так коротко військовий 72 ОМБр Оскар описує населений пункт, свобода якого лежить на його плечах.
Вугледар — там нічого немає, жодного вцілілого будинку, руїни, багатоповерхівки пусті, тому що вони проламані, це місто мертве.
Оскар роздумує, що найбільш ймовірно, що Вугледар як Мар’їнка та Авдіївка — не будуть підлягати відновленню. Додає, що усі картини, які всі вже встигли побачити в Бахмуті, перегукуються зі станом Вугледара.
Це армія, яка знищує все на своєму шляху, — описує Оскар ворога
Захисник згадує, що в цивільному житті був істориком, доктором філософії та кандидатом історичних наук. Каже, знав, що росіяни підуть у наступ. Лише не очікував, що це станеться так швидко. Та попри те, що не мав достатньо досвіду, все одно вирішив стати до лав ЗСУ. До відповідних дій закликає й інших.
Наразі у ворога є багато артилерії, снарядів, піхоти. Окупанти продовжують намагатися просунутися, й на це вони мають чимало ресурсів.
Попри це захисник вірить — війна обов’язково закінчиться. Та щоб фінал став переможним саме для українців, нашим військам необхідно вийти до кордонів та повністю відкинути росіян з Донбасу. Адже тільки перемога дасть змогу нормально жити.
Якщо не стати тут стіною, яка виступає проти росіян, вони прийдуть у наші міста і повбивають, як у Бахмуті українське населення. Тому кожний чоловік має бути на Донбасі і стати на захист своєї батьківщини.
А поки загарбники продовжують не лише тиснути на полі бою, але й дестабілізувати ситуацію в регіоні. Для цього окупанти повністю знищують міста. Першою починає страждати від ворожих обстрілів інфраструктура. Разом з тим страждають і мирні жителі прифронтових зон.
Начальник Курахівської МВА Роман Падун говорить, що в його громаді практично усі населені пункти перебувають під обстрілами. Від нищівного ворожого вогню руйнуються житлові будинки, дитячі садочки. Через постійні влучання у цивільні об’єкти статистика поранених та загиблих постійно поповнюється.
Лише у Курахівській громаді 206 осіб поранені, 56 загиблих. До повномасштабної війни було 41 тисяча жителів, а на цей час — 12 тисяч, зокрема тимчасово переміщені особи з Мар’їнки, Вугледара. Усі ці люди лишилися без опалення. З полегшенням Роман Падун зізнається, що хоча б електропостачання ще є.
За те, щоб світло на прифронтовій території було не лише в душах і серцях, але й домівках, відповідає й керівник ДТЕК Донецькі електромережі Олексій Дегтярьов. Посадовець розповідає, що трапляються випадки, коли росіяни прицільно б’ють по бригадах у прифронтових пунктах.
— Була велика лінія, коли треба було її максимально швидко відновити, виїхала наша бригада, погода була погана, вишка застрягла, працівники вручну залазили на опори, і почався обстріл. Люди спустилися, але потім повернулися і подали напругу жителям. Це яскрава історія, яка характеризує людей, що працюють у таких умовах.
Електромонтер ДТЕК Донецькі електромережі Олександр пояснює, що головна його мотивація працювати зараз попри обстріли — давати людям світло.
Коли падає далеко — не реагуєш, коли десь близько, тоді присісти треба, почекати, коли все скінчитися і бігти в більш безпечне місце. Нам дають броньовану машину і виїжджаємо. Працюємо, страшно, але треба, хочеться допомогти людям.
Попри те, що працюють під землею, не на менші ризики йдуть і шахтарі в прифронтових населених пунктах. А через те, що чимало чоловіків пішли на фронт, тепер в шахтах часто працюють жінки.
Начальник дільниці вентиляції та техніки безпеки з шахт на Дніпропетровщині Василь Мікуляк говорить, що понад тисяча його працівників пішли воювати. Через це під землею почали працювати жінки.
Жінки повністю не можуть замінити чоловіка, тому вони працюють тільки на допоміжних роботах, на кшталт, як стеження за зарядкою батареї на електровозах.
Директор шахти Василь Снігур додає, що у нього зараз у штаті працюють 122 жінки. Усі виконують різну роботу.
Жінки самі просяться у шахту, це було для нас відкриттям.
Крім того, Василь Снігур ділиться, що працівників все одно мало, й подекуди його підлеглим доводиться працювати по дві зміни. Деколи працівники відмовляються йти у відпустки.
Шахтарка Олена Верховод також говорить, що саме робота тримає її у рідному місті попри обстріли. Говорить, що залишити робоче обладнання, навіть якщо йде вогонь, просто неможливо одразу.
Щодня прокидаємося і вирішуємо — що я роблю: збираюся на роботу або збираю речі, щоб поїхати. Потім дякуємо Богу і йдемо на роботу.
Росіяни пруть колонами, людей ховають у дворах… Саме такий вигляд мають більшість населених пунктів, які стали наступною ціллю на знищення у списку окупантів. Читай детальніше, як виживає одне з них — місто-примара Вугледар.
А ще у Вікон є крутий Telegram та класна Instagram-сторінка.
Підписуйся! Ми публікуємо важливу інформацію, ексклюзиви та цікаві матеріали для тебе.