Війна дала нам змогу переоцінити власні цінності. Люди, що змогли вибратися з небезпеки, розуміють це краще від усіх.
Харків’янка Тетяна Бінчук розповіла УП.Життя про 42 дні, які вона з родиною прожила під шквальними обстрілами.
Зникали цілі під’їзди
За її словами, за перший місяць війни її рідний Харків був весь у дірках від російських снарядів. Окупанти цілилися не лише по цивільних будинках, а й по пам’ятках архітектури: вони розгромили одну з архітектурних візитівок Харкова — Палац праці на площі Конституції.
Тетяна з чоловіком та донькою мешкали на Салтівці. Цей район обстрілювався нещадно.
Я думала про одне: коли влучить снаряд, то щоб відразу вбило насмерть, аби не мучитися, — ділиться жінка.
Також Тетяна згадує, як у будинок її матері прилетів касетний снаряд. Зник весь сусідній під’їзд.
— Це була касетна бомба, вона дуже дивно розривається — якимись хвилями. Наприклад, у 12-поверхівці можуть залишитися цілими вікна на першому поверсі, а на другому повністю вилетіти. Потім третій та четвертий поверхи цілі, а на п’ятому все вибито.
Харків’янка пригадує, що вони всі сиділи в одній квартирі та вірили, що бойові дії скоро закінчаться.
Через постійний стрес у Тетяни почали труситися руки. А вже за кілька днів усі у квартирі розуміли та розрізняли, з якої зброї та куди стріляють.
— Ми майже не спали. А коли засинали, то постійно прокидалися від гучних звуків або коли в сусідньому будинку вилітали вікна. З криками швидко бігли в коридор, щоб хоча б заховатися за кількома стінами. А будинок буквально здригався, — розповідає Тетяна.
Гроші нічого не вартували
У перший місяць війни найважче було з продуктами. Харків’янка пригадує, що гроші тоді не вартували нічого.
Люди виживали у прямому сенсі слова: їжу шукали буквально під обстрілами — і під артилерією, і під автоматними чергами. Ховалися, де бачили.
У перші дні ще працювали супермаркети: навіть ті, які вже були обстріляні. Люди гуртувалися та розбрідалися районом у пошуках харчів.
Люди обмінювалися харчами між собою, бо зрештою навіть найнеобхідніше купити було ніде.
— Одного дня волонтери привезли нам кілограм сала, половину свіжої курки, півмішка картоплі, трохи огірочків, цибулі. На той час у нашому домі залишилося орієнтовно 50 осіб. Курку віддали тим, у кого були маленькі діти. А той кілограм сала я ділила на 50 людей — по 20 грамів на людину.
Я не знала, як це робити, а коли ділила, перед очима стояли кадри з фільмів про Другу світову, — каже харків’янка.
Гроші закінчувалися дуже швидко, бо роботу родина втратила. Тож на дуже потрібні, проте такі дорогі м’ясо та ковбасу ніхто витрачатися не хотів.
Разом з тим Тетяна каже: пам’ятник при житті варто поставити харківським електрикам та комунальникам, які навіть під вогнем поновлювали світло у квартирах харків’ян. Також протягом усіх пекельних днів у місті вивозили сміття.
Так вони протрималися до початку квітня. А далі взяли мінімум речей, останні гроші та вирушили до Вінниці, де уже обжилися їхні друзі.
Тетяна пригадує, що дорогою до вокзалу вона заплющила очі, щоб не бачити зруйнованого міста.
Лише чула коментарі чоловіка: “І цього більше немає, і того немає”. А я сиділа і думала: я їду по вулиці, якої більше не існує, людям більше ніде жити.
Відтоді харків’яни уже рік мешкають у домі в Вінниці. Місцева жителька виїхала до іншої країни, але дозволила біженцям користуватися усім, що є у будинку.
Тепер Тетяна працює у місцевому волонтерському гурті. Вона вважає, що треба допомагати всім, хто цього потребує. Крім волонтерства, Тетяна Бінчук підпрацьовує страховим агентом. Працюють уже й син та чоловік жінки.
Сім’я чекає перемоги та повернення до рідного міста, хоча від колишнього життя не залишилося більше нічого.
Росія й досі продовжує щоденні обстріли мирних міст, однак після вдалого контрнаступу ЗСУ росіяни відійшли від Харкова. Як виживали ті, хто протягом усієї війни залишався у небезпечних районах Харкова — читай у нашому матеріалі.
Підписуйся на наш Telegram та стеж за останніми новинами!