Вчора, 24 серпня, у День Незалежності, додому повернувся журналіст інформаційної агенції УНІАН Дмитро Хилюк, якого російські військові викрали ще на початку повномасштабного вторгнення.
Для його батьків повернення сина стало найбільшим подарунком і підтвердженням того, що навіть півторарічне очікування може завершитися дивом.
Росіяни викрали Діму прямо з будинку
Березень 2022 року. Село Козаровичі на Київщині щойно захопили російські війська. Колона бронетехніки зайшла на околиці, а вулиці наповнилися озброєними окупантами.
В одному з будинків тоді перебували журналіст Дмитро Хилюк і його батько, пенсіонер Василь.
— Вигнали з хати й зайшли самі. П’ять осіб з автоматами. У хаті рилися, стріляли вгору. Потім повалили нас на землю, перевіряли, чи нема татуювань, і натягнувши на голову куртки, повели на свою базу, — пригадує пан Василь.
З того моменту життя родини поділилося на до і після.
Тягнули мене так за руку, я за Діму вчепився, ще й впав, — каже батько.
На складах чоловіків розділили. Старшому сказали, що сина відпустили. Та замість радості це стало початком невідомості.
Згодом син і батько зустрілися у російському автомобілі
Через кілька днів Василя теж посадили в машину з зав’язаними очима. Там він несподівано почув знайомий голос.
Зустрівся з сином Дімою, і він мене зразу впізнав. Хоч і очі закриті, але ми говорили з ним у машині, — згадує пенсіонер.
Росіяни однаково обманули обох: батькові казали, що Дмитро вже вдома, а синові — що відпустили батька. Згодом через тиждень Василя справді відпустили, а Дмитра вивезли до Росії.
Родина, яка чекала
У Козаровичах цього літа рясно вродили яблука, та для батьків Дмитра навіть щедрий урожай не приніс радості.
— Це вже стіну поміняли — снаряд сюди влупив, — показує батько на пошкоджений дім.
Мати журналіста, яка пережила інсульт, щодня молилася за його повернення. Вона постійно на заспокійливих, але знаходила сили разом із чоловіком розповідати правозахисникам деталі зникнення сина.
— Хороше таке дитя, — з ніжністю каже жінка.
Батько Дмитра переконаний, що син став мішенню саме через свій характер і принципи.
— Патріот був. У нас прапор висів весь час — аж до кінця, коли вже тут стояла колона танків. Йому треба було тікати, тільки-но вони прийшли, а він пожалів маму, бо хвора, — згадує Василь.
Правозахисники: це не полон, а заручництво
Історія Дмитра — лише одна з сотень подібних. Правозахисники наголошують: таких людей не можна називати військовополоненими, адже вони — цивільні.
— Я б не говорила про полон, я б говорила про утримання людей у заручниках. Це цивільні, які не мали зброї й не становили жодної загрози, — пояснює координаторка національних проєктів Центру громадянських свобод Наталія Ящук.
Її колега, експерт Михайло Сова, додає, що росіяни викрадають цивільних і намагаються видавати це за законні дії, прирівнюючи їх до військовополонених.
— Третя Женевська конвенція стосується військовополонених. Це величезна проблема, бо держава-окупант може утримувати військових до кінця війни. А цивільних вона має звільняти, як тільки зникає військова необхідність. А вона вже давно зникла, — розповідає фахівець.
Батьки мріяли про день, коли син прийде додому
Для батьків Дмитра його повернення стало не просто дивом, а відновленням сенсу життя.
— Я вже йому придумала, куди відправити — у санаторій, у Трускавець. Він, може, й не захоче, бо далеко, але щоб відійшов і трохи забув, — мріє мама.
Батько ж зізнається: найперше хоче просто обійняти сина.
Побачити та обійняти, — говорить батько.
Дмитро до останнього не знав, що його обміняють
Журналіст говорить, що зараз найголовніше — це витягувати хлопців з полону, особливо тих, хто перебуває там ще з 2022 року. Він каже, що полонених тримають по суті це не медичному ізоляторі, а тюрмі, де люди мучаться в московській неволі.
— Натяки на обмін з’явилися ще декілька днів тому. Там немає жодної інформації, але коли людину забирають з речами з тюремної камери, оглядають, чи є синці, це показник, що людина поїде на обмін. Але знову ж таки це не 100%, бо бувало, що людей забирали, а потім повертали, — розповідає Дмитро.
Сумніви залишалися до останньої миті.
— Коли російський військовий літак приземлився з Білорусі, і нам сказали зняти пов’язки з очей та розмотати руки зі скотчу, коли я побачив цивільні автомобілі та автобуси, я зрозумів: пекло скінчилося. До того я не був упевнений — ми не знали, куди нас везли, думали, що можливо в іншу тюрму, — згадує журналіст.
Враження від дороги та розмова з батьками
— Я дуже вражений. Довжелезні прапори тягнулися на десятки кілометрів вздовж безлюдної дороги з Білорусі, ніяких контактів, велика порожня траса, а з прапорами й дітьми — приємно та неочікувано, — ділиться Дмитро.
Першою турботою після повернення стало переконатися, що батьки живі.
— Я з батьками поспілкувався. Я радий, що вони живі. Я отримав від батьків лист 2023 року лише у 2025-му. Там повний інформаційний вакуум, і найбільше турбувало — заставити батьків залишитися живими. І я з ними поспілкувався і знаю, що з ними все гаразд. Гора з плечей, — каже Дмитро.
Час у полоні визначали самостійно — календарів чи годинників практично не було.
Ми не знали навіть, котра година. Уперше за 3,5 роки я побачив годинник в автобусі в Білорусі. Календар ми теж вели самі, запам’ятовуючи дні та місяці, — пояснює Хилюк.
Фізична ізоляція була майже повною: за весь час він бачив лише зафарбовані вікна камери, маленький шматочок неба через отвір для провітрювання і асфальт під ногами, бо ходили зігнутими.
Трави, квітів, птахів майже не було — лише ворони на спостережній вежі.
Рутина в полоні була однакова щодня: обмежений рух, обмежене спілкування, майже повна відсутність будь-яких новин. Лише інколи охоронці могли сказати щось про свята, наприклад, коли буде Великдень, і то як виняток.
Це була абсолютна темрява у всьому — ні новин, ні листів, ні розуміння, що відбувається у світі, — додає журналіст.
Психологічна стійкість полонених
Журналіст зазначає, що інші полонені розповідали, що моральні сили триматися допомагають пережити навіть роки ув’язнення.
Люди в полоні кажуть, що можуть сидіти ще. У них є моральні сили триматися, — зазначає журналіст.
Але найбільша проблема — невідомість щодо рідних.
— Ніхто не знає, як справи з їхніми родичами, особливо з тими, кого війна застала на окупованих територіях, — додає він.
Головне фото: Скріншот.
24 серпня для українців стало особливим днем. Окрім відзначення Дня незалежності, країна отримала ще один привід для радості — додому повернулися наші військові та цивільні, які перебували в російському полоні.
Більше відео? Ексклюзиви, інтерв’ю, смішні шортси і не лише – зазирай на Youtube Вікон. З нами затишно!