“Він завжди повторював, що я його не втрачу, адже він такий маленький і худенький, що всюди викрутиться” — ці слова Юлії Зінченко, дружини полеглого захисника Сергія, сьогодні боляче відгукуються в її серці.
Вони прожили разом 27 років, виховали двох доньок, збудували власний дім та бізнес. Але війна все змінила…
Як родина переживає втрату та хто підтримав їх у ці нелегкі часи — розповідає Юлія, дружина полеглого Героя.
— Сергій був найкращим чоловіком та турботливим батьком для наших донечок. Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, він не вагався ані хвилини. Першого ж дня він вирушив до військкомату, щоб захистити нас і нашу країну, але там були величезні черги. Та Сергій не полишав спроб і за рік приєднався до 15-го прикордонного загону.
Навіть перебуваючи на передовій, він знаходив час запитати про нас і сказати, як сильно нас любить. На жаль, після одного із чергувань чоловік не повернувся. За свою відданість обов’язку та героїчні подвиги Сергій був нагороджений президентською відзнакою За оборону України.
Сергій — моя головна опора
Ми із Сергієм одружилися досить рано: мені було 19, а йому — 21. Двадцять сім років ми прожили у щасливому шлюбі, сповненому любові та підтримки. Він був стриманим, розсудливим, але водночас любив поговорити.
У нас народилося двоє чудових доньок — старша Вікторія і молодша Валерія. Спочатку Сергій казав, що хоче хлопців, але коли на світ з’явилися наші дівчата, то зізнався, що сини йому не потрібні. Вікторія стриманіша й не любить повторювати двічі, а от Валерія — повна копія тата: така ж говірка.
Сергій був не лише чудовим батьком і чоловіком, а і справжнім майстром на всі руки. Його завжди цікавило будівництво. Усе почалося з того, що ми вирішили звести власну оселю. Будівництвом займався Сергій, а я, як маляр-штукатур, допомагала йому. Коли наш будинок був готовий, ми взялися за оселі наших батьків.
Так народився наш маленький сімейний бізнес і ми почали ремонтувати квартири під ключ.
У нас було все: затишне гніздечко, двоє чудових доньок і улюблена справа. Але потім у наш дім, як і в тисячі інших українських осель, увірвалася війна.
Навколо вирувала паніка, але він залишався незворушний
Сергій був упевнений, що війни не буде. Тож 24 лютого стало для нас болісною несподіванкою. Війна застала нас вдома, у Броварах. До нас приїхали моя старша донька разом із чоловіком та собакою, її знайомі, а також мій брат, який намагався всіх нас заспокоїти.
Довкола панувала метушня, лунали вибухи, люди бігали, не знаючи, що робити. Я благала Сергія поїхати, але він залишався напрочуд спокійним. Він лише промовив:
Ніхто нікуди не їде. Ми сідаємо, вмикаємо телевізор і слухаємо.
Перший день повномасштабної війни закарбувався в моїй пам’яті, адже був надзвичайно емоційно виснажливим. Але й наступні тижні не принесли полегшення. Я майже не спала й стежила за новинами. А Сергій, не гаючи жодної хвилини, намагався приєднатися до лав ЗСУ, щоб захистити нашу родину та майбутнє.
Сергій вирушив на фронт без запитань і без сумнівів
Сергій разом із нашим зятем намагався долучитися до лав ЗСУ ще в перший день війни, але тоді їм не вдалося, адже були величезні черги. Протягом року він не полишав своїх спроб, а тим часом активно допомагав волонтерським штабам.
Багато наших родичів уже воювали: мій брат служив з 2014 року, а наш зять записався до лав ЗСУ. Тому я знала, що Сергій теж піде на службу. Але коли він прийшов і сказав, що потрібно пакувати речі, я була шокована, ніби це сталося зовсім несподівано. Спочатку мене охопило відчуття провини, що я його відпустила, що не зупинила.
Але потім я зрозуміла, що це було його рішення, його вибір, і я пишалася ним, його мужністю та відданістю.
Навіть на передовій він не припиняв турбуватися про нас
Сергій служив у 15-й мобільному прикордонному загоні. Він часто бував на передовій, але завжди знаходив час, щоб написати мені кілька слів, запитати, як у нас справи. Коли ми списувалися, він завжди цікавився дітьми, запитував про їхні успіхи, адже доньки були його найбільшою гордістю та любов’ю.
Одного разу ми не могли нормально поговорити цілий тиждень. Як виявилося, неподалік від їхніх позицій потрапили в Starlink, і зв’язку не було зовсім. Але Сергій не здавався — він знайшов спосіб передавати мені повідомлення через побратимів, які виходили на позиції зі зв’язком. Тож кожен раз я отримувала його повідомлення, це був ніби ковток свіжого повітря.
Коли я відповіла на той телефонний дзвінок, то не змогла стримати крику
Останнім часом він казав, що чергування стають усе тяжчими, і що він дуже втомлюється. Тому коли 11 березня 2024 року я не отримала його звичного повідомлення, то подумала, що він просто не дочекався мене й заснув.
Наступного ранку, коли я написала йому, у мене раптом виникли якісь незрозумілі сумніви, але я і гадки не мала, що могло статися найгірше. Сергій завжди повторював:
Ти ж знаєш, я такий маленький, худенький. Я всюди викручусь, мене просто не можуть вбити.
12 березня задзвонив телефон, то я одразу зрозуміла — це не можуть бути добрі новини. Коли я почула в слухавці: “Здоров’я бажаємо…”, моє серце завмерло. Я не пам’ятаю, що сталося далі. Тільки крик — оглушливий, болючий, що миттю відібрав у мене всі сили, усі емоції. Я впала на підлогу, не розуміючи, як далі жити, як пережити це горе.
Я зателефонувала старшій доньці, але все було ніби в тумані. Вона приїхала, давала мені якісь ліки, намагалася заспокоїти. Та мені хотілося лише одного — кричати від болю, адже війна відібрала в мене Сергія — мою опору, чоловіка, який був для мене всім.
БФ Діти Героїв став для нашої родини справжньою підтримкою
Перший час після втрати Сергія я майже ні з ким не спілкувалася і замкнулася в собі. Здавалося, що світ навколо мене зупинився, втратив свої барви. Але якось зі мною зв’язалася моя знайома, яка теж пережила втрату чоловіка, і порадила звернутися до БФ Діти Героїв. І фонд дійсно став для нас опорою та допоміг пережити цей важкий період.
За сприяння Фонду моя молодша донька змогла поїхати до табору, де вона відпочила та розважилася. А ще завдяки Фонду вона записалася на курси підготовки до НМТ, адже мріє стати чи то суддею, чи юристом. Ми також записалися до психолога й зараз чекаємо нашої першої зустрічі.
Я розумію, що нам потрібна професійна допомога, щоби пережити це горе та навчитися жити далі.
І я дуже вдячна Фонду за те, що вони надають нам таку можливість. Приємно усвідомлювати, що є люди, які щиро прагнуть допомогти, які не байдужі до нашого горя, які дійсно хочуть зробити наше життя кращим.
Війна забрала Сергія, але у мене залишилася його мрія
Коли Сергій востаннє був вдома, він сказав, що ми обов’язково будемо подорожувати Україною. Він любив сидіти вдома, але після того, як побував на передовій, багато чого переосмислив.
Він зрозумів, що життя коротке та непередбачуване, що потрібно цінувати кожну мить та можливість.
Сергій не встиг здійснити свою мрію, війна забрала його в нас. Тепер я виконую її, подорожуючи Україною за нас двох, відкриваючи для себе нові місця.
Хоч скоро мину рік після втрати Сергія, я досі повністю не оговталась. І навряд чи зможу. Але я розумію, що життя триває, що я повинна рухатися вперед, заради наших дітей, заради пам’яті Сергія. Війна показала, що завтра може не бути. Тож поки є можливість — треба жити, любити, мріяти та відкривати для себе Україну, її красу та велич.
Читай далі історію хлопчика Назара з Кривого Рогу, який втратив батька на війні, але продовжує жити та розвиватися попри все — за посиланням.
А ще у Вікон є крутий Telegram та класна Instagram-сторінка.
Підписуйся! Ми публікуємо важливу інформацію, ексклюзиви та цікаві матеріали для тебе.