Ранок. Вибух. Страх. У небі чути ворожу авіацію, на вулиці — грім танків. Довкола летять та вибухають снаряди, від цього все трясеться. Люди поспіхом збираються тікати, хтось мужньо залишається та йде захищати своє, хтось перевіряє погреби для укриття.
Це не початок чергового фільму про війну. Так тисячі українців зустріли ранок 24 лютого, особливо — з прикордонних територій. Ворог стрімко просувався з півночі та півдня України. За кілька днів росіянам вдалося захопити частину Херсонської області та Херсон. Одним із населених пунктів, що потрапили під ворожу окупацію, стало село Киселівка на Херсонщині.
Люди пробули в окупації до вересня. За цей час росіяни залишили болючі шрами на багатьох долях місцевих мешканців та понівечили не один будинок. Село потроху відновлюється, люди теж відходять від шокового стану окупації. Але про болюче минуле нагадують розбиті оселі. Мешканці Киселівки розповіли про період окупації та як село живе зараз, що допомагає йому відновитися.
Думала, люди тікають з села
У вересні жителі Киселівки змогли видихнути — окупанти нарешті втекли з їхньої рідної землі. Проте залишили після себе зовсім не квіточки. Хоча, напевно, могло бути й гірше.
— У нас є багато зруйнованих будинків, але все ж село має кращий вигляд, ніж деякі інші. Якщо село коло нас зруйноване майже на 100%, то наше десь на 40%, — розповідає мешканка Киселівки Жанна Миколаївна.
Її будинок залишився без даху, адже “прилетіло” у сусідній город. У хаті вибило вікна та побило дах. Жанна Миколаївна каже, що зараз у селі ситуація з продуктами значно краща, але на початку окупації люди майже місяць не їли хліба.
Коли почалася окупація, ми 22 дні в селі жили без хліба. Коли привезли перший хліб, люди бігли на трасу, бо там стояла машина з хлібом. Я такого не бачила в житті. Думала, люди тікають з села, а вони бігли по хліб, — згадує жінка.
Звісно, у таких умовах люди надзвичайно потребують підтримки й допомоги. Місцева влада та волонтери допомагають відновлювати житло. Тим, у кого сильно постраждали будинки, видають шифер та будматеріали, щоб можна було щось полагодити. До гуманітарної допомоги доєдналася і компанія Кока-Кола, яка у співпраці з Товариством Червоного Хреста України привезла мешканцям Киселівки продуктові набори, воду у пляшках та напої власного виробництва.
Жанна Миколаївна каже, що вони сильно допомагають мешканцям, люди дуже вдячні. Але, на її думку, щоб село повністю відновилося, треба, щоб припинилися обстріли.
— Треба, щоб ми не чули вибухів, люди повернулися додому, держава їм допоможе все відновити. Головне — щоб було робоче місце і де жити. Ми — люди працьовиті, все відновимо, головне — мир та спокій, — наголошує вона.
Найстрашніше було, коли забрали дітей
Наталія Сирепиш з цієї ж Киселівки розповідає свою історію пошуків 14-річного сина та 27-річного брата. Їх просто з вулиці забрали окупанти. Десять днів не повертали додому, за цей час моральний стан родини сильно погіршився.
У Наталії ще двоє дітей, їм лише два та чотири роки. Жінка зізнається, у той час, коли сина та брата не було вдома, вона не могла і не хотіла нічого їсти. Але треба було триматися заради молодших.
— Ти береш той шматочок хліба заради малечі й думаєш: брат із сином щось їдять чи ні? — згадує вона.
Коли вона з чоловіком вкладала молодших дітей спати, старший син та її брат вирішили піти прогулятися на трасу і сфотографувати зламану ворожу техніку.
Дорогою їх зустріли росіяни, перевірили телефон брата, у якому знайшли фото. Зв’язали й забрали з собою.
Наталія ходила на трасу, де стояли окупанти, та просила повернути рідних.
— Росіяни почали сміятися наді мною, знущатися. Сказали, що вони у всьому зізналися. Я відповіла: “Якщо на вас наставити автомат, ви теж в усьому зізнаєтеся”, — ділиться Наталія. Тоді вони сказали чекати вечора, нібито хлопців відпустять додому.
Але цього не сталося. Їх відправили у Херсон. Мати й батько не припиняли пошуки та спроби повернути своїх.
— Наступного дня поїхали в Херсон шукати дітей. Нас направляли в різні місця, від цього не було толку. Поїхали у Білозерку писати заяву. Я щодня телефонувала до них, мені відповідали: “Немає жодної інформації”, — каже Наталія.
Це їй повторювали доти, поки хлопці не з’явилися на порозі будинку.
Що пережили за ці десять днів хлопці, достеменно невідомо. Брат Наталії дуже посивів, у нього сильно боліло все тіло, при згадці про цю ситуацію закривався в собі й не говорив.
Сина і брата спочатку били тут на трасі біля заправки. Потім кинули в яму, де були свинячі кишки, лапи, вуха. Потім зв’язали та повезли в Херсон. З ними не було зв’язку, ми не знали, де вони, — розповідає жінка про те, що знає.
Вона згадує про момент повернення ЗСУ з посмішкою. Каже, що радість була така, яку не описати. Людям, що перебувають в окупації, радить берегти себе та пильнувати за своїми дітьми й рідними.
Якби мені було хоча б 60 — пішов воювати
Михайло Чорний народився наприкінці Другої світової війни, його батько був ветераном. Воював та отримав інвалідність. Тоді Михайло не знав, що на схилі літ на власні очі теж побачить війну.
Зараз йому 78 років, але росіяни не виявили поваги навіть до його віку.
— На подвір’я увірвалося п’ятеро чи шестеро окупантів, водили по підвалах. Питаю: “Що шукаєте?” Відповіли: “Сепаратистів”. Я в них питав, який же я сепаратист у свої 78 років, на що росіяни сказали: “Та ми ж не вас…”
Але що таке сепаратисти, я й досі не знаю і знати не хочу, — стверджує Михайло.
Він згадує початок повномасштабного вторгнення росіян в Україну: усюди була техніка, ворожі літаки, танки, вибухали снаряди.
— Чотири снаряди впали на подвір’я. Повилітали вікна, двері, машину вщент розбило. У мене був голуб’ятник, шість голубів тримав, їх теж вбило, — розповідає чоловік.
Власними силами він підлатав домівку. Цеглою заставив вікна. Купив трохи шиферу та поклав, де це найнеобхідніше. Попри все, не хотів виїжджати і зараз не хоче. Каже, тут жив його дід, батько, і він провів усе своє життя.
Шкода, що в мене вік… Якби міг, я пішов і показав би тим росіянам…. Агресивно налаштований до них, — стверджує Михайло. Він впевнений, що Україна переможе.
— Росіяни таке наробили, що немає їм жодної милості ні на землі, ні на небі. У мене впевненість у наших ЗСУ. Якби мені було хоча б 60, я сам взяв би зброю та пішов би воювати, — наголошує він.
Згадує момент, коли українські військові заходили в село. Він зустрічав їх одним з перших. Зараз, каже, щоб відновити село потрібні великі ресурси.
В Україні сотні населених пунктів, які переживають наслідки окупації або виживають у прифронтових зонах під щоденними обстрілами. У людей проблеми з житлом, водою, продуктами, іншими елементарними речима, тож їм необхідна допомога та підтримка.
Компанія Кока-Кола за сприяння Італійського Червоного Хреста доставила в Україну 70 000 продуктових наборів. Волонтери Товариства Червоного Хреста України розвозять їх у прифронтові та деокуповані населені пункти. Продуктовий набір важить 18 кг і містить продукти тривалого терміну зберігання — борошно, крупи, консерви, олію, цукор, воду у пляшках та ін. Один такий набір розрахований на одну людину на місяць, тож це значно полегшує життя українцям у таких важких ситуаціях.
Продуктові набори від компанії Кока-Кола уже отримали в 16 регіонах України. Найбільше продовольчих наборів було спрямовано у Харківську і Миколаївську області, що постійно страждають від ворожих обстрілів і бомбардувань, а також мешканцям населених пунктів Херсонської та Чернігівської областей, які тривалий час перебували під окупацією
Завдяки допомозі міжнародних організацій, відповідального бізнесу та волонтерів життя людей, що постраждали внаслідок російської агресії, поступово налагоджується.
Вікна-новини СТБ та Факти ICTV у спільному спецпроекті Допомагаємо і перемагаємо розповідають про перебіг гуманітарної місії компанії Кока-Кола в Україні та діляться історіями волонтерів, які допомагають українцям, а також людей, які пережили окупацію чи були змушені виїхати в інші регіони і потребують гуманітарної допомоги.
Підписуйся на наш Telegram та стеж за останніми новинами!