Коли чуєш назву села Ягідне на Чернігівщині, уявляєш сотні квітучих дерев вишні. Подумки уже збираєш у бабусі малину чи смородину або відганяєш шпаків від солодкої черешні. Люди привітні, заклопотані своїми справами, вже взимку кожен думав, що садитиме на городі.
Та на початку березня спокій села порушили російські військові, увірвавшись в домівки людей, як страшні смерчі. І морозно вже стало не від мінусової температури за вікном.
За кілька днів окупанти зігнали людей у шкільний підвал, де люди вмирали від задухи, хвороб, голоду. А розбите обстрілами квітуче село, напевно, вже ніколи не буде як колись. Місяць окупації залишив слід як зовні на домівках, так і в душах мешканців.
Люди залишилися без житла і роботи, хтось втратив рідних, але вони мають продовжувати жити. Саме тому їм так необхідні підтримка та допомога.
Компанія Кока-Кола виділила 4,7 млн євро та разом із Товариством Червоного Хреста України організували доставку та видачу 70 000 продуктових наборів, води та напоїв компанії, щоб забезпечити вразливі категорії населення у різних регіонах України. Саме такі набори отримали сьогодні й мешканці Ягідного. Люди мають знати, що про них пам’ятають та їм допомагають.
Пенсіонер Іван Польгуй показав нам підвал, у якому тримали в полоні людей, та розповів, як вони виживали. Анна Янко, яка теж була в цьому підвалі, розказала, що відбувалося ззовні, адже її батькам пощастило залишитися вдома. Але чи насправді пощастило? Чи взагалі хоч комусь “пощастило”?
За словами Івана Петровича, у підвальному приміщенні школи, де тримали мешканців села Ягідне, колись був спортзал. Він каже, що у цьому приміщенні перебували приблизно 67 осіб: діти, дорослі, пенсіонери.
Наймолодшій дитині було близько місяця — маленьке немовля. Спала малеча на кількох ліжках — на них уміщали восьмеро дітей.
— У цьому приміщенні всі сиділи, одне на одного майже вилазили. Виходило по пів квадратного метра на людину. Не було де лягти, завжди сиділи й спали сидячи. Задуха була, складно було дихати, — згадує Іван.
Трапилося так, що дітей підкосила вітряна віспа. Пощастило знайти зеленку — ходили всі зелені. Якщо хтось мав при собі кілька пігулок, ділили між собою, щоб допомагати одне одному.
Те, що описує Іван, страшно уявити. Бувало таке, що окупанти не дозволяли виносити померлих. Вони залишалися на місці, а діти гралися поряд. Ось такий контраст життя і смерті в одному задушливому приміщенні.
Фото: Діана Попович
Люди навіть почали вести облік тих, хто помер. Записували на стінах прізвище й дату.
— Поховати не дозволяли, як була змога, виносили у котельню. А як вже давали дозвіл, вивозили на цвинтар. Але вони (окупанти — ред.) бачили, що люди йдуть, й починали обстрілювати, — розповідає пенсіонер.
У підвалі також вели календар. Трохи збилися, адже було темно, не зрозуміло, коли день, а коли ніч. Проте змогли рахувати дні.
Можна тільки уявити, скільки болю тримають в собі стіни цього підвалу. Вони бачили усе: розпач і надію, життя і смерть, біль і боротьбу. Допомагають відтворити спогади записи й малюнки на стінах. Попри страшні дні, діти малювали кольорові картини. Значить, іскра надії й віри у визволення жевріла у цьому темному й сирому місці.
На одній стіні — знахідка, яка викликає посмішку: дитячою рукою написані рядки гімну України. Попри російську пропаганду й оману “Україна вас кинула”, люди не зламалися. Вони вірили у свою країну й те, що їх обов’язково звільнять.
Минали дні, ночі й тижні у підвалі. Окупанти не дозволяли виходити на вулицю. Навіть у туалет не випускали. Вкрай рідко хтось міг вийти на вулицю, щоб приготувати їсти, але починалися обстріли — спускалися назад.
— Ми мали склянку їжі неповну — 250 г — на двох. Не знали, чи доживемо до ранку… Чи доживемо до вечора, а як далі житимемо? — ділиться Іван Петрович.
Підходить до календаря й показує:
— 30 березня вони (російські військові — ред.) втекли, а 31 березня зайшли наші, — повертає голову на список померлих і ще близько хвилини мовчки дивиться на нього. Він знав цих людей, у селі майже всі одне одного знають. А якщо й не знав — то вже тут познайомився.
Анна Янко теж розповідає про своє життя в підвалі й батьків удома. Вона з родиною живе в Чернігові, але, коли 24 лютого почалися вибухи, поїхали до бабусі в Ягідне.
— Спочатку було відносно спокійно, вибухи були далеко, а 2 березня в село зайшли російські війська, — каже вона.
Перші дні родина ховалася у погребі бабусі. Окупанти кілька днів поспіль приходили до неї й намагалися забрати в підвал школи, але родина могла відпроситися. Аж поки ввечері 5 березня до погреба не зайшли п’яні буряти з автоматами. Почали перезаряджати зброю й кричати, щоб усі йшли до школи.
— Я питала, чи можна зайти додому, щоб взяти дітям їжу та щось перевдягнутися. Вони кричали, що ні. У мене бабуся не ходить, тому батькам дозволили залишитися з нею. А ми під автоматами пішли до школи, — згадує Анна.
Вона каже, що у підвалі школи люди були відносно захищені від окупантів, а люди в селі — ні.
— Тричі на день приходили, вимагали молоко, м’ясо, яйця та горілку. Маму тягали за волосся, щоб зґвалтувати. Тата багато били, — ділиться жінка.
За її словами, спочатку російські військові дозволяли виходити на вулицю. Потім почалися сильні обстріли. Окупанти поставили гаубицю біля мосту й обстрілювали село. Людей закривали у підвалі більш як на добу. Коли можна було виходити на вулицю, чоловіки набирали в колодязі воду, а потім окупанти заборонили це робити. Люди змогли знайти у школі технічну воду.
— Люди світла не бачили: лягаємо спати — темно, відкриваємо очі — темно, — каже Анна.
Після звільнення Ягідного українськими військовими Анна попросила в когось телефон і одразу зателефонувала сестрі. Повідомила, що всі живі. За її словами, 1 квітня у місто відразу приїхали волонтери.
Голова Чернігівської обласної організації Товариства Червоного Хреста України Наталія Силенок розповіла про допомогу людям.
— Ми привезли засоби гігієни, а також продуктові набори, воду та напої, які були передані компанією Кока-Кола як гуманітарну допомогу для вразливих і постраждалих осіб.
Продукти були доставлені в Україну за підтримки італійського Червоного Хреста.
Їх роздають вразливим категоріям населення: ВПО, людям з інвалідністю, похилого віку, родинам з дітьми.
Цей запас розрахований на одну людину на місяць. Підтримка бізнесу дуже важлива, адже після окупації зруйнована інфраструктура, немає належного підвезення продуктів, люди втратили домівки, роботу, постраждали й фізично, і морально. Допомога для них дуже важлива, — наголошує вона.
Тим, хто в окупації, Анна Янко бажає триматися і вірити, що ЗСУ прийдуть.
— Не опускайте руки й не вірте пропаганді. Нам навіть роздавали російські газети, там було написано, яка Україна погана. Казали, що президент уже виїхав з країни й кинув нас. Не треба цьому вірити. Україна вас чекає, ЗСУ вас визволять!
Для українців зараз є життєво необхідною гуманітарна допомога, яку передають волонтери, організації та підприємства і компанії.
Ця допомога дозволяє зменшити наслідки гуманітарної катастрофи у прифронтових територіях, де неможливо придбати продукти, не працює водопровід, немає електроенергії, тепла і зв’язку.
Тому, починаючи з лютого 2022 року, компанія Кока-Кола спрямувала на гуманітарну допомогу Україні 18 мільйонів євро. Ще 4,7 млн євро вона інвестувала у закупівлю й доставку в Україну 70 тисяч продуктових наборів з місячним набором продуктів для однієї людини.
Товариство Червоного Хреста України як партнер Кока-Кола доставив ці продуктові набори туди, де вони найбільш потрібні людям. Такі набори вже отримали мешканці 16 регіонів України. Найбільше продовольчих наборів були спрямовані у Харківську і Миколаївську області, що постійно страждають від ворожих обстрілів і бомбардувань, а також мешканцям населених пунктів Херсонської та Чернігівської областей, які тривалий час перебували під окупацією.
Вікна-новини СТБ та Факти ICTV у спецпроєкті Допомагаємо і перемагаємо розповідають про перебіг гуманітарної місії компанії Кока-Кола в Україні та діляться історіями волонтерів, які допомагають українцям, а також людей, які пережили окупацію чи вимушені були виїхати в інші регіони і потребують гуманітарної допомоги.
Підписуйся на наш Telegram та стеж за останніми новинами!