Запах свіжої глини та вибілених стін, сало, запечене на багатті, тихий шепіт молитви в радянські часи — і сьогоднішні стріми з великодніми кошиками в соцмережах. Великдень для українців завжди був більше, ніж просто святом у календарі. Його не скасували ані радянські заборони, ані дефіцит, ані сучасна цифрова епоха. Змінювалися форми, але родинні традиції зберігалися.
Сьогодні, коли країна знову проходить через випробування війною, ми поговорили з людьми різних поколінь: від майстрині-берегині до 8-річної блогерки — про те, що для них означає Великдень.
Баба командувала парадом: магія поліського Великодня
Для Наталії Пилипчук, учасниці фольклорного гурту “Берегині”, підготовка до Великодня — це не просто прибирання чи випікання пасок. Це ритуал, який починався ще з вибілювання стін.
Малою бігаю і вже чую цей особливий запах глини. Все з хати виноситься, все труситься, вимивається до блиску. У хаті стає свіжо, як у раю, — згадує пані Наталія.
Головною постаттю в домі була бабуся. Поки батьки працювали, саме “баба командувала парадом”. У Красну суботу — перед Великоднем — вона пекла паски, а діти крутилися поруч і заглядали в піч. Але найочікуваніший момент настав на світанку.
Баба казала: Йди, внучечко, подивись, як сонечко грає. І ви знаєте, я й тепер вірю: ні в який інший день сонце так не переливається барвами, як на Великдень! Це справжнє диво, яке бачать лише ті, хто рано встає, — посміхається фольклористка.
Фото: Особистий архів Наталії
Вона згадує і 1967 рік — тоді дітей у церкву не пускали, а вчителі та директори шкіл могли стояти біля храмів, щоб потім влаштувати прочухана на лінійці.
Та традиції все одно жили. Хлопці всю ніч палили багаття за селом — “щоб спалити все погане”. А вранці змагалися: хто першим прибіжить із церкви додому, той буде найщасливішим увесь рік.
А брат мій був майстром вибирати “муцаки” (найміцніші яйця). Він по зубах стукав: як цокає — значить, міцне. Додому цілу торбу виграних крашанок приносив!
Підмітати Лавру замість служби: Великдень як тихий опір
71-річна Валентина Коновальчук, майстриня з Овруча на Житомирщині, пам’ятає інший Великдень — тихий, домашній, але з відчуттям небезпеки. Її батьки були вчителями, тому похід до церкви міг коштувати їм роботи.
Фото: Валентина Конопчук
Святкували обережно, без зайвої публічності.
Святкували тихо, не виставляючи на показ. Бабуся йшла на вечірню, а вранці ми розговлялися. Пам’ятаю ритуал: бабуся клала свячене яйце у воду і казала нам умиватися нею — на красу і здоров’я. А шкаралупу ніколи не викидали в сміття! Її або курям давали, або під квіти закопували, — згадує майстриня.
У студентські роки (1974–1979) Валентина побачила, як радянська влада намагалася вибити Великдень з голів молоді. У перший день свята студентів Інституту культури масово відправляли підмітати Києво-Печерську Лавру.
— Це було так дивно: ми підмітаємо, а в гуртожитку все одно свято, бо кожному щось передали з дому. Дефіцитну ковбасу “по блату”, домашній балик, картоплю з підчеревиною. Але найбільше мені запам’яталося не багатство столу, а Великдень на природі: як ми смажили сало на гілці над багаттям, а жир збирали свіжим хлібом. Це був смак справжнього щастя, — зазначає Валентина.
100 тисяч підписників та режим тиші: Великдень покоління Alpha
Сьогодні свято частково перемістилося в соцмережі. Але 8-річна блогерка Яна з Житомира доводить: справжні цінності нікуди не зникли. Маючи 100 тисяч підписників, дівчинка добре знає ціну офлайну.
Великдень — це не тільки про контент. Найінстаграмніше для мене — це коли родина разом, коли ми сміємося і фарбуємо яйця. Ми їдемо до бабусі в Красилів, і там у нас правило: жодних телефонів, ніяких зйомок. Просто вайб сім’ї. Я б порадила дітям не витрачати час на гаджети, а бути з рідними, — каже Яна.
Її тато Богдан, який є режисером і продюсером доньки, додає: під час війни особливо важливо дати дитині відчуття безпеки та надії.
Я пояснюю Яні, що це свято про світло, яке завжди перемагає темряву. Ідеальний Великдень через 10 років? Це коли ми всі разом, здорові, і вже забули, як звучить тривога. Хочу, щоб вона пам’ятала це родинне тепло, яке ми плекаємо зараз, попри все.
Дзвони Перемоги та обійми, що лікують
Духовний місток між поколіннями вибудовує отець Ігор. Він розповідає про унікальну традицію Західної України — ягілки. Три дні після Великодня на церковних дзвіницях не стихає передзвін: бити у дзвони дозволяється кожному — і дорослому, і дитині.
Це знак Воскресіння, знак радості. А ще — традиція обіймів. Психологи кажуть, що обійми виділяють гормони щастя, а ми кажемо — це символ християнського єднання. Зараз це важливо як ніколи. Ми не смс-ками маємо вітати, а бачити очі один одного, — зауважує священник.
Отець Ігор згадує, як війна змінила навіть обмін пасками. Військовослужбовці на фронті, зустрічаючи Великдень в окопах, обмінюються пасками своїх частин.
— Це неймовірно: хлопці йдуть одні до інших, беруть свою паску, отримують іншу в дарунок. Це і є та сама Пасхальна радість, єдність, символ того, що ми — одне тіло, — резюмує священник.
Свято світла і надії: Великдень як маніфест життя на фронті
Найгостріше цінність життя відчувається там, де воно щомиті під загрозою. Командир роти 95-ї окремої десантно-штурмової бригади з позивним “Макс” на війні з 2023 року. Для нього Великдень на фронті — не просто дата в календарі, а маніфест життя.
Для мене це свято воскресіння і надії. Коли навколо смерть і руїни, цей день нагадує: після темряви завжди з’являється світло. Це підтвердження того, що зло не переможе, — розповідає офіцер.
Фото: особстий архів Макса
У мирному житті Макс збирався з великою родиною — батьками, двома сестрами та двома братами — за одним великим столом. Тепер його родина — це підрозділ.
— Кожного року ми намагаємося зібратися. До нас приїздить волонтер Василь, допомагає накрити стіл у тилу. Ми освячуємо паски і обов’язково передаємо їх хлопцям на “нуль”. Згадуємо тих, кого вже немає з нами.
Найсильніший спогад командира — перший Великдень на Донецькому напрямку.
— Ми тоді були на виснажливих позиціях, але так склалося, що на саме свято частина підрозділу була на відпочинку. Вперше приїхав волонтер, ми знайшли можливість піти до церкви. Ця спільна вечеря в зоні бойових дій закарбувалася назавжди.
На запитання, де він бере сили, “Макс” відповідає просто:
— Це відповідальність перед людьми, яких я веду. Я не маю права сумніватися. Силу дає віра в наш народ і пам’ять про полеглих побратимів.
Його побажання цивільним українцям звучить як наказ берегти те, за що він воює:
Дякую, що чекаєте. Бережіть мир у своїх домівках і не звикайте до війни. Ми тут тримаємо фронт, щоб ви могли нормально жити і виховувати дітей. А ми обов’язково повернемось, і наступний Великдень святкуватимемо вже разом у мирній Україні.
Тепер ти знаєш, як святкують Великдень сьогодні і як святкували раніше. Але, готуючись до недільного ранку, важливо пам’ятати про наповнення святкового кошика — адже кожен продукт у ньому має свій символ.
Більше відео? Ексклюзиви, інтерв’ю, смішні шортси і не лише – зазирай на Youtube Вікон. З нами затишно!