Зараз російські окупанти оголосили його у розшук. Ігор Ільвутченко встиг виїхати з блокадного Маріуполя за день до того, як загарбники почали впроваджувати фільтраційні табори.
До цього чоловік прожив в оточеному місті понад місяць. Під обстрілами волонтерив, розвозив продукти, рятував людей та тварин.
Ще з 2014 року Ігор звик волонтерити та допомагати українським військовим, тому після початку повномасштабного вторгнення взявся до звичної для себе справи.
До 26 лютого навіть продовжував підтримувати роботу свого освітнього центру T-camp, де безплатно навчали підлітків зі шкіл-інтернатів, дитячих будинків. В останній день роботи учні телефонували, щоб дізнатись, чи будуть заняття.
Однак задля безпеки освітній процес довелось припинити, а ось волонтерську діяльність — посилити.
Поки волонтерський хаб працював, ми забезпечили їжею понад 25 тисяч осіб у Маріуполі. Це не рахуючи військових, поліцію та інші підрозділи.
Згодом у волонтерський хаб почали приходити люди, які залишилися без домівки. Тоді було ухвалене рішення організувати у приміщенні ще й шелтер для постраждалих.
Будівля хабу була розташована прямісінько у центрі міста, тому з кожним днем волонтери відчували, як звужується кільце довкола них, а звуки вибухів та обстрілів посилюються і підбираються все ближче.
17 березня сусідні будинки вже палали. Потім, чоловік ділиться своїми здогадками, наче за наведенням прилетів снаряд у склад з усіма продуктами. А вночі вже друга ракета знищила усі запаси медикаментів.
Російські окупанти зайшли у волонтерський хаб Ігоря 19 березня. Усіх, хто був тоді у приміщенні, взяли у заручники. Людей допитували, водили на розстріли, всіляко намагалися залякати, щоб вивідати будь-яку інформацію.
Мене закрили в кімнаті, й військовий сказав: “Якщо мені не сподобаються твої відповіді, я просто по тобі стрілятиму”. Після цього речення він почав стріляти мені під ноги.
Ігоря допитували шість разів. Щоразу російські військові підрозділи. Чоловік пригадує, що за цей час по ньому стріляли двічі чи тричі.
Окупанти були впевнені, що Ігор військовий, оскільки був у камуфльованій куртці, яку купив виключно для рибалки. Тому питали, хто він, що робить, де бачив військових та чому не лякається пострілів.
А що там боятись, якщо поряд з нами вже розірвалась бомба?
Чоловік ділиться, що йому пощастило з тим, що ніхто зі знайомих не здав загарбникам усю інформацію про нього. А особливо про його зв’язок з українськими захисниками.
Не отримавши жодної корисної для себе інформації, окупанти відпустили Ігоря. Він розумів, що вже зробив усе, що міг, тому вирішив спробувати вибратися з блокади.
Пригадує, що до підконтрольної Україні території добирався тиждень. Спочатку батьки дружини вивезли в селище поруч із Маріуполем. Звідти пішки дійшов до сусіднього населеного пункту. Довелось пройти тоді близько 30 км.
Там переночував на конюшні разом із собакою. На останні гроші знайшов перевізника, який возив людей з Мангуша до Бердянська. Вже у місцевому спорткомплексі чекав з іншими людьми евакуаційного автобуса п’ять чи шість днів.
Автобуси до Бердянська вже не пропускали, завертали назад. Проте одного дня Ігорю пощастило, і він зміг вибратись. Пригадує, що на шляху до Запоріжжя було 12-13 блокпостів. На кожному виходити мали усі, показувати документи й татуювання.
Практично наступного дня, після того, як виїхав, окупанти почали створювати фільтраційні табори.
Зараз Ігор зізнається, що від його домівки лишилась тільки коробка. Від обстрілів даху вже немає, тож всередині квартири нічого не нагадує про минуле життя. Тож будує нове майбутнє — у Львові разом зі своєю родиною, а про дім у Маріуполі лише згадує.
Коли йшов звідти, то попрощався. Розумів, що більше туди не повернусь.
Маріупольці через війну Росії втратили все, що мали у рідному місті. Одним із таких є Микита Леуцький, який у місті мав свою кав’ярню. Читай історію бізнесмена з Маріуполя.
А ще у Вікон є свій Telegram-канал. Підписуйся, аби не пропустити найцікавіше!