Війна докорінно змінює уявлення про роль жінок у війську. Понад 70 тисяч українок носять погони, і близько 5,5 тисяч із них служать на бойових посадах. У 47-й окремій механізованій бригаді Магура — сотні жінок. Кожна має свій шлях, свої сумніви, свої перемоги і власні причини взяти до рук зброю.
У матеріалі РБК Україна — чотири фронтові історії: мінометниці Варвари Коси, офіцера Дзвенислави Магури, бойової медикині Лілії Люкси та споттерки дронів Наталії Остари.
Варвара Коса: від кухні до міномета
До повномашбної війни Варвара була студенткою і кілька років жила за кордоном. Їй радили залишитися там, будувати мирне життя. Але дівчина відчувала, що її місце в Україні.
24 лютого я зрозуміла, що мушу бути у війську. Хотіла жити тут, виховувати дітей українцями, а не манкуртами. І куди мені ще йти, окрім армії?
Сказати йду до війська було простіше, ніж справді туди потрапити. Жінкам дорога в бойові підрозділи тоді часто була закрита, але у 47-й (ще полк) заявили, що беруть усіх. Варвара вирішила: це її шанс.
Її направили на посаду навідниці САУ — завдяки математичній освіті вона легко могла працювати з розрахунками. Та на практиці Варвару відправили на кухню. Вона відчувала, що здатна на більше, і вирішила боротися за своє місце у строю.
Варвара не здалася. Вона підійшла до сержанта і прямо сказала:
Доки я буду тут сидіти? Я можу більше!
Її наполегливість спрацювала — незабаром жінка вперше вийшла на бойове завдання зі зброєю.
Згодом Коса стала частиною мінометного розрахунку. Вчилася буквально на городах, бігаючи з мінометом і міняючись ролями з побратимами.
— Отак інтенсивно кілька тижнів готувалися, як розрахунок, мінялися ролями й тоді вже виїжджали в район Очеретино та Бердичів. Зараз, на жаль, це вже глибокий тил росіян, — розповідає військова.
Військова говорить, що іншого виходу не було. Жінок у війську постійно перевіряють, тому коли їй написали з пропозицією виїхати разом на завдання, вона без вагань погодилася.
Розуміла, що від цієї згоди залежить її репутація і ставлення побратимів.
Дзвенислава Магура: від медика до офіцера
За фахом вона архітекторка. До війни не мала нічого спільного з армією, але у 2022-му кілька разів намагалася вступити у ТРО.
У Львові жінок на бойових посадах не чекали. Тоді вона побачила набір у 47-му і зрозуміла — це її шанс.
Її взяли стрільцем-санітаром. Перший вихід — одразу контрнаступ на Запоріжжі, коли ворог засипав касетами й артилерією.
Перші поранені — це були важкі ампутації. Найважче — що першим був мій друг. Він марив, ледве говорив. Я на секунди впала в ступор, але далі ми врятували його і ще кількох. Після того я вже не боялась ніяких поранень, — розповідає Дзвенислава.
З часом жінка стала командиром бронемашини Bradley, а нині — бойовим офіцером на командно-спостережному пункті.
— Найважче чути по радіо про загиблих і розуміти, що ти нічим не можеш допомогти. Але офіцер на КСП має тримати всіх у тонусі — коли хтось панікує, треба скерувати і заспокоїти, — з сумом говорить захисниця.
Наталя Остара: споттерка дронів
До війни вона виховувала дітей, навчалася на сапера у центрі ДСНС. У військкоматах їй казали: Ви жінка, вам тут не місце.
Але врешті саме Магура дала шанс. Її завдання — споряджати боєприпасами дрони-камікадзе та FPV. У бойових виїздах вона поруч з екіпажем.
— Колись під час евакуації побратими підірвались на мінному полі. Я включила маму: говорила з ними про дітей, про коляду, аби вони трималися у свідомості. Потім два дні мовчала — так виговорилася тоді, — згадує Наталя.
Для неї головний мотив служби — дати шанс молодим вижити.
Молодих хлопців дуже шкода. Вони наше майбутнє. Тому я тут, щоб вони мали шанс жити.
Лілія Люкса: юна медикиня фронту
Лілії було лише 20, коли вона підписала контракт. Її батько воював із 2014-го і загинув на війні. Дівчина вирішила продовжити його шлях.
У ТЦК їй пропонували тил, але вона твердо сказала: Ні, тільки бойова посада.
Перший виїзд — евакуація бійця з пораненням у спину.
Я ніколи не забуду його очі. На фоні летіли КАБи, гуділи дрони, але ти думаєш лише про одне: щоб він вижив, — каже Люкса.
Найважче для неї — моральна сторона:
Кожен побратим, з яким ти сьогодні п’єш каву, завтра може бути в тебе на руках. З часом психіка звикає до втрат — і це, напевно, найстрашніше.
Жінка не лише рятує, а й навчає такмеду, стежить за аптечками. Вона пояснює:
Я роблю так, щоб мені не було соромно потім. Я воюю за тих, хто вже загинув, і за те, щоб наступні покоління не воювали.
У кожної з цих жінок своя історія, але їх об’єднує спільне — віра в Україну і готовність бути поруч із побратимами на найважчих ділянках фронту.
Я воюю за тих, хто вже не може, — ці слова звучать рефреном у кожній із цих історій.
Їхній вибір — це доказ того, що українське військо сьогодні не має гендеру. Має лише силу, стійкість і любов до своєї землі.
Головне фото: РБК Україна.
Військовослужбовиця 44-ї окремої механізованої бригади ЗСУ Євгенія з позивним Красотка доводить, що сила жінки у війську вимірюється не фізикою, а рішучістю та готовністю взяти на себе відповідальність.
Більше відео? Ексклюзиви, інтерв’ю, смішні шортси і не лише – зазирай на Youtube Вікон. З нами затишно!