Українські театри поступово повертаються до роботи. Показують вистави або в укриттях, або поряд з ними.
Актори та режисери розповідають: попри війну, нині жвавий попит у глядачів. Люди йдуть, бо прагнуть хоч на годину забутися. Такий ажіотаж театральна спільнота пам’ятає з 2014 року, коли українці більше почали ходити до театрів і цікавитися нашою культурою.
Вистави у бомбосховищі показували в Івано-Франківському драмтеатрі ще до повномасштабної війни, але тоді це була екзотика, а нині — буденність. Постановки показують тричі на тиждень. Починають по обіді, щоб не порушувати комендантської години. Для переселенців актори працюють безкоштовно.
Один з найпопулярніших у столиці Національний академічний театр імені Лесі Українки вже два місяці як не російської драми. 96 років його знали саме так. Шлях до українізації тут почали ще до війни.
Треба було зрозуміти, що це одностайне рішення. Ми вирішили, що так більше бути не може. Коли 24 лютого почалася агресія, настільки жахливо було, що це була остання крапля.
Про це розповів директор-розпорядник та народний артист Кирило Кашліков.
У репертуарі нині 60 вистав, вісім з яких уже готові до показу українською. Поки приймають до 150 глядачів на камерній сцені — вона за крок до укриття. Квитки розкуповують за лічені дні.
Повертаються на сцену й актори Національного театру імені Івана Франка, але в приміщенні театру поки не ставитимуть п’єс з міркувань безпеки. Працюватимуть на інших сценах. У репертуарі насамперед українська класика.
Наша нація споконвіку славиться творчістю та вмінням римувати. Саме у скрутні часи з’являлися чи не найвідоміші твори українських класиків — Ліни Костенко, Василя Стуса, Володимира Сосюри, Івана Франка та багатьох інших поетів та поетес.
Вірші про війну в Україні тепер наповнюються новими сенсами. Ми зібрали п’ять чуттєвих витворів поезії.