Ця жорстока війна заскочила нас зненацька: когось вдома, когось на роботі чи за кордоном. Ми хвилювалися за рідних, боялися невідомості, але навчилися опановувати страх і згуртувалися задля нашої перемоги.
Вже два з половиною місяці ми міцно тримаємо оборону на всіх фронтах.
24 лютого розпочався новий відлік часу для кожного українця. Війна забрала наше звичне життя – зламала плани, мрії, здобутки, розлучила з рідними, змусила втрачати й плакати від болю. Лютневий ранок, дзвінки рідним зі словами: “Почалася війна”.
Киянка Наталія на початку повномасштабного вторгнення опинилася за тисячі кілометрів від дому, у відпустці в Мексиці. Коли прочитала новини з України — не повірила своїм очам.
Такого болю я ніколи не відчувала, розуміючи у якій країні ми жили, як прекрасно ми жили, хотілося сказати: “Ущипніть мене, невже це відбувається”. Це неможливо коли твої рідні тут знаходяться, не бути поруч з ними, робиш все, аби повернутися, — каже Наталія.
З тієї хвилини відпочинок був не в радість, всі думки лише за родину, яка залишилась в Києві.
А от Олександра звістка про те, що вдома почалася війна, застала на Кіліманджаро. Здійснити мрію і здійнятися на вершину він поїхав ще у січні. Про війну в Україні дізнався лише на третій день.
— Коли ми спускалися з гори 26-27 лютого, у нас почав з’являтися зв’язок і ми почали уривками отримувати інформацію. Коли ми зрозуміли, що вдома війна, нам залишалася одна ніч в наметі.
Ця ніч — хвилювання, відчуття порожності в середині й відчуття, що треба повертатися, — каже чоловік.
Та більшість українців війна застала вдома, здавалося б у найбезпечнішому місці. Наталія в мирному житті психолог, готова до будь-яких викликів, з донькою 24 лютого вирішили залишитися у квартирі. За кілька днів окупація Бучі, постійні обстріли, 15 днів у холодному підвалі. Вгамовувала розпач, бо треба було вижити.
— Звісно й плакали, й кричали — було страшно. Коли ми зрозуміли, що окупація вже відбувається, а це дуже швидко в Бучі відбулось, нам нічого не залишалося, як просто жити… готувати їсти під обстрілами, здобувати собі харчі, — розповідає жінка.
Багатьох українців війна застала на роботі.
Це медики, які залишалися вдень та вночі рятувати поранених у лікарнях окупованої Київщини, під постійними обстрілами на Сумщині, Чернігівщині.
На роботі, в дорозі, війна застала і провідників поїздів. Від ранку 24 лютого вони 3 тижні без вихідного їздили евакуаційними рейсами, під ракетними ударами, заспокоювали наляканих людей, які тікали від війни.
Де б ця жорстока війна не застала українців, всі від лютого вірять у наші Збройні сили, вірять в перемогу, багато повірили в себе, у свою країну, і в те, що ми незламні.
Люди в Україні допомагають один одному, хоробрі — допомагають евакуювати людей. Раніше ми розповідали про оперного співака з Харкова, що отримав п’ять кульових поранень, коли евакуював людей.