Інна Микуцька до повномасштабної війни проводила екскурсії Херсонщиною. Усю окупацію гідеса перебувала у рідному місті. Утім, навіть під загрозою власного життя, жінка вишивала українські сорочки та вела щоденник у соцмережах.
Яким було життя в окупації та про свої унікальні вишиванки пані Інна розповіла в ексклюзивному інтерв’ю Вікнам.
Яким було ваше життя в окупованому Херсоні?
— Найважчим було відсутність волі. Розуміння того, що ти в неволі, у замкнутому просторі, обмеженому ворогом, і ти не знаєш, що з тобою буде завтра.
Перші два тижні мій організм взагалі “закрив” мене в хаті. В мене були панічні атаки, я два тижні не виходила з дому. Я доходила до сходів у під’їзді, робила крок і розуміла, що не можу йти далі. Мене вкривав холодний піт, в мене калатало серце, я робила крок і поверталася назад. На щастя, діти помітили мій стан.
Що вас рятувало?
— Рукоділля та ведення щоденника у соцмережах. Він з’явився тому, що в мене багато друзів закордоном. І щодня вони питали мене: “Ти як?” Тож я вирішила писати про свої будні в окупації у соцмережах. Аби вони знали, що зі мною все гаразд.
Назвала цей щоденник Хроніки вишиванки, бо вже тоді я працювала над сорочкою. Іноді це було складно через відсутність світла та зв’язку. Утім я продовжувала це робити, аби люди знали правду про те, що відбувається в Херсоні.
Як ви почали вишивати сорочки в окупації?
— Вишиванки — це частина мого життя. Я завжди шила сорочки. Свою першу сорочку я вишила у 12 років. А вже дуже відома усім сорочка, яка має назву “сорочка перемоги”, зародилась ось як. В нашому Херсонському художньому музеї була картина Михайла Брянського Дівчина у вишиваній сукні.
Я водила екскурсії з історії українського костюма у цей музей. І ця картина була дуже деталізована. Тож я зробила схему цієї вишивки. Потім окупанти викрали це полотно разом з усією колекцією музею. А я згадала про схему, яку колись зробила.
Тканини в місті вже не було, а вдома я знайшла в себе декілька зразків. Схему вишивки довелося переробити під хрест, через те, що в мене була саме фабрична заготовка. І я почала шити.
Чомусь собі вирішила, що коли закінчу її, завершиться війна. Утім я вишивати закінчила, а війна не закінчилась.
Тоді з’явилася друга сорочка. Це було літо і хотілось яскравих фарб. І я зробила закарпатську вишиванку. Її назвала “сорочкою визволення”. Бо саме в ній я зустрічала наші Збройні сили під час деокупації Херсона. Ще одна — це “сорочка очікування”. Вона досі не закінчена.
Окрема історія, як ми збирали нитки по всьому місту. Усі крамниці усі були зачинені, але через знайомих ми все ж їх знайшли.
До війни я теж багато вишивала. Але в окупації чомусь я не могла нічого робити, окрім як вишивати сорочки. В окупації я їх вишила три. Мабуть, українські орнаменти, це таки наш код. Мабуть, це те, що тримало мене на поверхні.
Потім ці роботи митці назвали хроніками культурного спротиву. Я не можу сказати, що це був спротив. Це просто моя душа.
Не було страху, що окупанти можуть забрати вас на допити через українську вишивку?
— Ні, але з’їхати з хати мені все ж довелося. Я була публічною людиною в місті. І прізвище відоме, бо бабуся й дідусь були акторами нашого театру. До того ж я брала участь в телепроекті на місцевому телебаченні, де розповідала про історію міста, історію українського костюма.
Тобто, мене впізнавали люди, але я чомусь за це не хвилювалася. До того часу, поки мені не запропонували вийти на російське телебачення.
Це зробила людина, з якою я була знайома багато років і яка знала мою чітку проукраїнську позицію, читала мій щоденник, який я вела в окупації на Facebook. Я відмовилась, але надійшла ще одна пропозиція — працювати у театрі. Теж на окупантів. Тоді відповіла їм, що я не акторка і цьому не навчалась.
Утім, і це було не в останнє. І мені стало зрозуміло, що вони знають, де я мешкаю. До того ж поряд з моїм будинком були покинуті заводи, в них окупанти зробили ремонтні бази. Тож я часто зустрічала ворогів на вулиці.
І одного разу я зачепилася з одним бурятом. Бо той вирішив, що він у себе вдома, в моєму українському Херсоні. Тож я не втрималась і запитала, чи вміють буряти плавати. Він не розумів мого питання. А я пояснила, що Дніпро широкий і він близько, тож коли їхні командири будуть втікати, їм доведеться пливти звідси в прямому сенсі цього слова.
Тому я переїхала у квартиру своєї подружки-журналістки. Її саму шукала ФСБ. Але на той час з міста вона вже виїхала та її оселю вже обшукали. Тому ми вважали, що до неї вдруге не прийдуть. І я переїхала, взявши з собою кішку, вишиванки та книжки з історії українського костюма.
Чи плануєте ви повернутися до Херсона, і яке ваше життя сьогодні?
— Ми з родиною виїхали вже після деокупації Херсона, після масованих ракетних обстрілів по місту. І зараз я розумію, що навряд чи туди повернуся. До того ж Одеса — це здійснена дитяча мрія. Мені завжди подобалося це місто. Я сюди навіть екскурсії возила. І коли постало питання, куди їхати після деокупації, в мене не було інших варіантів.
Спочатку ми жили у квартирі знайомих, а потім стали шукати орендоване житло. В дитинстві, начитавшись Ільфа і Петрова, завжди казала, що хочу жити на вулиці Малій Арнаутській. Я зараз живу на Малій Арнаутській в типовому одеському дворі. І за рік життя тут я не зустріла жодної поганої людини.
Місто мене прийняло, як і колеги. Асоціація гідів дуже підтримала. Мені надали всі матеріали і я знову почала проводити екскурсії. Хоча дуже сумнівалася, тому що життя в окупації далося взнаки.
Зараз проводжу екскурсії Одесою, зокрема й для херсонців. Я завжди їм кажу, що я ваша людина в Одесі. І показую їм це місто очима переселенки. Очима людини, яка опинилася волею долі в цьому місті та полюбила його.
Найбільша мрія
Я хочу миру і щоб не гинули люди. Вірю, що ми переможемо. І я нарешті вдягну вишиту мною “сорочку перемоги”. Вона все ще чекає свого часу.
Намагався наближати перемогу України навіть в окупації Олексій Чечин. Читай історію партизана з Херсонщини про розвідку, допити та постріл у ногу.
А ще у Вікон є крутий Telegram та класна Instagram-сторінка.
Підписуйся! Ми публікуємо важливу інформацію, ексклюзиви та цікаві матеріали для тебе.