Прагнення отримати рівні права часто об’єднувало людей. Методи боротьби кожен і досі обирає згідно з власними принципами. Наприклад, ЛГБТ+ спільнота проводить Місяць Гордості та відзначає свободу бути тими, ким вони є.
Однак, коли закінчується червень та проходять усі відповідні заходи, необхідність боротися за свої права тим, чию орієнтацію упереджено називають нетрадиційною, залишається.
Український співак з Сан-Франциско ANDRUX (Богдан Андрух) — теж представник даної спільноти, і відкрито говорить про свою сексуальну орієнтацію.
Щоби сприяти взаєморозумінню між представниками усіх сексуальних орієнтацій, Вікна поспілкувались зі співаком ANDRUX про міфи щодо ЛГБТ+ спільноти та взаємозв’язок між орієнтацією та вихованням.
Богдане, ви писали у своїх соцмережах, що раніше досить негативно ставилися до ЛГБТ+ спільноти. Як думаєте, чому ви мали такі прояви та думки?
— Знаєте, мені здається, відповідь дуже проста — це звичайний вплив соціуму.
Гомофобія була досить популярна, коли я зростав. Це була як псевдо ознака мужності. Тобто якщо ти був гомофобом, то вважалось — все з тобою нормально, ти мужик.
Мені здається, у меншому віці, коли ти зростаєш і ще не до кінця розумієш свою сексуальність, то обираєш якусь безпечну маску, за якою ховаєшся.
Думаю, для мене це була така якраз маска, яка убезпечила моє існування в суспільстві.
Існує цікаве дослідження, що такі найжорсткіші гомофоби — це насправді приховані геї. Це чоловіки, у яких є потяг до представників їхньої статі й вони не приймають цього. Вони обирають таку от ненависть як свій інструмент боротьби не лише з ЛГБТ+, а й самим собою.
У який момент ви усвідомили, що належите все ж таки до ЛГБТ+ спільноти? Чи намагались тоді себе перебороти в силу колишніх переконань?
— Напевно термін ЛГБТ+ не чув довгий час. Приблизно в 16 років вперше про нього дізнався. Проте вже в шість років я точно десь задивлявся на чоловіків. Я ще не знав, що я хочу від них, але мені вони подобались.
Тобто, це було підсвідомо ще до якогось впливу соціуму на мене та виховання. Це був такий зовсім дитячий вік, і це абсолютно нормально, бо дуже багато сексологів говорять про те, що це нормально, коли в дитини є якісь такі певні ознаки цієї чи іншої орієнтації в дуже ранньому віці.
На вашу думку, як ваше виховання вплинуло на ваше самосприйняття та розуміння себе?
— Просто батьки кажуть, що має бути в парі хлопчик та дівчинка. По телебаченню це ж повторюють. Всюди: хлопчик та дівчинка.
Мені здається, через це на якомусь підсвідомому рівні ти думаєш, що, напевно, мені треба так само якусь дівчинку любити, і я собі обрав найгарнішу в класі. У нас така була така дитяча любов — щирі почуття, коли тобі подобається ось ця красива та мила дівчинка і ти з нею гуляєш за ручку.
Мені дуже пощастило з сім’єю. Мама і тато мене дуже любили, але при цьому виховували дуже грамотно: не через призму Радянського Союзу “бо я так сказала/сказав”, а методом розмов. Дозволяли робити свої якісь помилки.
Мені не було страшно через таку любов батьківську приймати себе.
Зараз розумію, що якби мені не пощастило виростати в іншій сім’ї й мене б, де, наприклад, принижували та не давали мені права голосу як дитині, я б, напевно, досі себе ненавидів, ховався, боявся самого себе.
При цьому я народився у гетеро батьків, але я такий, який є. Мені здається, це не був якийсь акт бунтарства. Я просто розумів, ким є.
Але пройшов довгий досить шлях до прийняття себе. Він був нелегким, бо я виховувався в релігійній сім’ї.
Не можу сказати, що виховання якось вплинуло на мене. Інший підхід, напевно, лише б відтермінував моє прийняття себе.
Бо це завжди вважали гріхом, і я це так само свого часу думав. Тому навіть з позицією любові існувала ця ідея, що це гріх. Мені так казали в церкві, яку я любив. Мені про це говорили батьки. Про це кричали гомофоби. І дисонанс був дуже сильний.
Як, на вашу думку, можуть вплинути на дитину заборони?
— Вони збивають, бо батьки — це наш авторитет та маяк, на який ми орієнтуємося. Тому в нас виходить дисонанс всередині: у душі ти, наприклад, знаєш, що ти ЛГБТ+ людина, але мама каже, що ти не можеш нею бути.
І в тебе тут дисонанс. Адже мама завжди каже правду: не чіпай гаряче, бо обпечешся чи перевзуйся з мокрого взуття, бо захворієш. І ти всередині знаєш, що ніби собі не брешеш, таким народився, але мама каже, що це зле.
І так, власне, й починаються дитячі депресії. Це такий знову дисонанс, який дуже сильно збиває дітей. Це може бути великий стрес, оскільки дитина не знає, кому вірити. І, на жаль, вона боїться з батьками говорити, бо мама тільки сказала, що ти не можеш бути таким. Це страшно, коли дитина не знає, до кого піти.
А як ви думаєте, взагалі людина може вибирати свою орієнтацію?
— Мені часто ставлять це питання. І я люблю ставити його людині, яка його озвучила. Питаюся, чи був у неї або в нього може з друзями колись день, що вони сіли й почали вирішувати, ким бути, хто подобається.
Життя — це не гра, де ти можеш обирати навіть колір очей.
У мене не було дня, коли я сів і думав, ким мені бути. Проте, в мене був день, коли я намагався себе змінити та стати гетеросексуалом, бо мені казали всі, що я піду в пекло.
Я намагався себе змінити дуже сильно, але це не спрацювало. Тому не те що обрати неможливо, змінити так само не вийде.
З вашого досвіду, які можуть бути небезпеки у тому, що людина не приймає себе та свою орієнтацію?
— Для мене це досить тривожне питання, бо я колись волонтерив у ЛГБТ+ організації й там побачив страшні цифри. Наприклад, дані, що кожного року 1,8 мільйонів підлітків віком від 14 до 24 років намагаються вчинити суїцид. І це тільки з офіційних даних.
Знаєте, це як людина народилася рудою. Припустимо, що руде волосся — це якась похибка природи. І людина, яка народилася з ним, дивиться на себе в дзеркало та відчуває, що вже втомилася носити перуку. Її ненавидять та постійно кажуть, що вона просто помилка природи: “Зміни колір волосся, перефарбуйся”.
Найменша шкода, яка від цього буде, — це депресія. Найбільша — це буде суїцид. І найтрагічніше, коли стаються такі самогубства, знаходяться особи, які кажуть, що це добре й нам не треба таких людей.
Для мене це дуже трагічно, бо знаю безліч людей ЛГБТ+, які, на жаль, вчинили так, бо їм сказали, що вони помилка природи.
У мене була дівчинка знайома в Чикаго. Від неї батьки відмовилися. У них були дуже теплі стосунки, але вони через свої релігійні переконання сказали, що вона не може до них приходити більше в гості. Мені було шкода, бо це була дуже добра дівчина, така тепла людина. Думаю, якби Ісус міг на це подивитися, то сказав би, що це недобре.
Як змінилось ваше життя та взагалі сприйняття світу, коли ви прийняли себе та свою орієнтацію? Чи стало легше дихати?
— Це таке питання, від якого вже легше дихати. Я не знаю, чи ви колись були в селі, то може бачили, як коням зв’язують передні ноги, щоб вони не втікали. Однак, це вільна тварина, яка хоче бігати та прагне свободи. Але їй зв’язують ноги.
І коли я зробив камінг-аут, то це було, як розірвати оці ланцюги й дозволити собі жити, як я хочу та вмію.
Навіть слово “камінг-аут”, якщо перекласти його дослівно з англійської, означатиме “вийти”. І ти насправді виходиш з цієї в’язниці та просто дозволяєш собі вільно дихати, як після ковіда маску зняти.
Коли ви вперше зізнались про свою орієнтацію своїм близьким, рідним, друзям? Хто перший підтримав?
— Я у 2015 році почав жити з однією дівчинкою з Чикаго і вона мені сказала, що вона бісексуалка. І вперше в житті я почув, що маю якусь таку свободу просто сказати комусь про свою орієнтацію, бо вона була такою самою, як я.
Це було дуже страшно, але це була гіперпідтримка. Тому я дуже рекомендую ЛГБТ+ людям саме звертатися з камінг-аутом до ЛГБТ+ спільноти першочергово. Адже це люди з того самого тіста — це ті, хто тебе зрозуміє і може щось підказати.
А коли ви розповіли про все батькам? Як вони сприйняли камінг-аут?
— Дуже мені було тривожно, бо вони релігійні. Я знав, що для них це буде звучати, якщо сказати грубо: “Мамо, я йду в пекло”.
Але вони мене люблять і для них це вище за якісь переконання, упередження або страх чи думки соціуму.
Це дійсно важко, але любов між дитиною і мамою стоїть вище, ніж страх перед соціумом.
Інакше ти реально тоді втрачаєш спілкування зі своєю рідною людиною тільки через те, що ти не готовий прийняти факт тієї автентичності. Врешті ти дав життя цій дитині, з нею все добре, вона досконала та є такою, як вона має бути.
Можливо, ви можете порадити, куди звертатися за підтримкою підліткам з ЛГБТ+ спільноти?
— Можна просто пошукати сторінки Київ-прайд, Харків-прайд. Існує сторінка ЛГБТ+ військових, які, впевнений, знають якихось людей, які можуть працювати з підлітками.
ЛГБТ+ люди просто можуть навіть поділитися своєю історією. Це ж не якась там урок, як бути геєм. Ні, це просто розмова про досвід і пояснення людині, що це не страшно.
Ви брали колись участь у маршах рівності? Можливо ви можете порівняти їх за кордоном та в Україні?
— В Україні не встиг, бо їхав ще такими переляканим релігійним хлопцем, якому казали, що він дефективний. Я є ще тоді молився, щоб Бог мене змінив, а він, напевно, тим часом сміявся і чекав, поки я себе прийму.
Але тут в мене вже був досвід відвідування Прайду і це був для мене важкий досвід, бо тут люди святкують, підтримують, обіймаються, розкидають якесь намисто, танцюють. Все дуже нагадує карнавал, як в Ріо-де-Жанейро.
Є плакати в підтримку прав жінок, бо ЛГБТ+ спільнота дуже сильно підтримує жінок і гендерну рівність. Але зараз це більше як нагадування про те, що рівні права — це не менше прав для когось.
Це не якийсь тортик. І якщо я хочу більше собі, то тобі буде менше. Ні.
Просто ми просимо, не треба нас вбивати, звільняти з роботи, там палити на багатті. Дайте нам просто жити, так само, як ви живете. І від цього нікому не стане гірше.
Як на вашу думку, відрізняється ставлення до ЛГБТ+ спільноти за кордоном та в Україні? Чи було це для вас вирішальним, коли ви переїхали у США?
— Радянські міфи не існують вже за кордоном. Мені здається, що люди здебільшого відклали всі страхи. Вони якось так звелися нанівець. Бо вони почали жити з ЛГБТ+ спільнотою, яка вже добилася своїх прав.
Одностатеві пари мають ті самі права, що й гетеро. І люди побачили, що від того їхні діти не стали ЛГБТ+, від того сім’ї не розпадаються, Бог не скидає метеорити на Землю.
Суспільство не гине в деградації, люди живуть в мирі та злагоді, спілкуються дуже тепло, живуть безпечно, люблять одне одного.
Намагаюся дивитися з різних сторін, але я не можу придумати мінусів гармонійного співіснування обох спільнот.
Які б ви могли особливо виділити упередження про ЛГБТ+, які не відповідають дійсності та найбільше шкодять?
— Я думаю, що моє “улюблене” — це пропаганда. Взагалі “пропаганда” — це улюблений термін гомофобів, які самі займаються нею.
Що таке пропаганда? Це нав’язування ідеї. Тобто я до вас приходжу і кажу: “Будьте ЛГБТ+. От мій прапор, давайте ви будете ЛГБТ+. Не треба бути гетеро, бо це вже нудно”. Ні, я так не роблю.
Натомість існує гетеро-пропаганда, коли мені з дитинства говорити бути натуралом. Були фільми, де тільки чоловіки з жінками. Батьки тобі постійно говорять, що треба бути тільки гетеро.
Я не засуджую, але знову ж таки це більше пропаганда, ніж коли ЛГБТ+ просто кажуть: “Не вбивайте мене, дайте мені любити мого партнера”.
Другий міф, що діти побачать, бо думають, що вони від цього можуть стати ЛГБТ+. Та я зростав у гетеро-сім’ї. Усі мої друзі геї та лесбійки виростали так само. Ми дивилися однакові фільми, як Титанік, де хлопець і дівчина. Вчителі казали, що маю бути хлопчики та дівчатка. У церкві це говорили. Від цього я не став гетеро. Яким чином дитина тоді може стати геєм? Я не розумію.
У мене є декілька знайомих сімей, де подружжя одностатеві, у яких є діти й всі вони гетеро. Тобто є пари жінок, наприклад, у них є четверо синів і всі — гетеро. Так само в мене є друзі: пара чоловіків, у яких є донька і син — обоє одружені на представниках протилежної статі.
І ще один міф — це загроза сім’ї. Усе суспільство каже, що ЛГБТ+ руйнує інститут традиційної родини гетеро людей. Та знову ж таки ЛГБТ+ не роблять якусь пропаганду та не намагаються займатись перетягуванням каната. Ніхто нікого не просить ставати геєм.
Зараз я живу Сан-Франциско й тут не має значення, яка в тебе орієнтація. Від цього нічого не міняється, жоден погляд не змінюється. Вистачає того факту, яка ти людина, твоє серце та твої дії, а не той факт, кого ти любиш. Це просто любов.
Розумієте, роками не давали голос ЛГБТ+. Ми завжди чули про ЛГБТ+ тільки від гомофобів, церкви та радянського суспільства.
Ми ніколи не чули від ЛГБТ+ людини: “Привіт, я такий і якщо у вас є питання, ми з вами поговоримо. Це нормально боятися чогось, що ви не бачили. Я з радістю вам розкажу, щоб ви потім самі зробили склали думку, а не давали якимось гомофобним радянським стереотипом формувати вашу свідомість”.
Як думаєте, наскільки важливо зараз представникам ЛГБТ+ спільноти мати можливість хоча б укладати реєстровані партнерства, про які йдеться у відповіді президента на петицію про легалізацію одностатевих шлюбів в Україні?
— Це сколихне суспільство, бо у нас немає такої освіченості в тему ЛГБТ+, щоб люди не боялися.
Часом чую, що ось живіть там собі, вас ніхто не чіпає. А проблема якраз в тому, що чіпає. Бо ви не можете жити в нормальній сім’ї.
Тому це була б дуже вигідна стратегія для України, для євроінтеграції, адже це такий крок в сторону цивілізації та Європи якомога далі від Радянського Союзу.
Маю велике прохання, питайте в людей, пишіть мені навіть та ставте питання, закидайте совкові стереотипи.
Чи думаєте ви самі про одруження?
— Я, напевно, ставлюся до шлюбу досить консервативно і по-старому. Хочеться вірити, що це буде людина на все життя.
У мене є партнер. І це, напевно, досі етап дослідження себе та свого партнера, динаміки ваших стосунків. Це потрібно, щоб знати точно, що в стосунках обоє партнерів будуть щасливі.
Люди дуже часто поспішають та керуються цим романтизмом. Їм хочеться такої вічної любові, але вони не встигають дослідити підводні камені. І деколи, на жаль, через це розлучаються.
Тому якщо я вступатиму в шлюб, то мені хочеться точно знати, що ми з моїм партнером дослідили всі підводні камені та вирішили вже стрибнути цей океан і вже плисти разом до переможного кінця.
З якими найбільшими викликами стикається ЛГБТ+ спільнота в Україні, на вашу думку?
— Я думаю наразі це питання безпеки та фізичного насилля. Це жахливо, що якісь там п’ять молодиків можуть побити одного хлопця або дівчину, бо вони ЛГБТ+.
Так не має бути. І це має забезпечити законодавство, бо в Америці гомофоби не перестали бути гомофобами, поки держава не сказала, що якщо ти щось скажеш або зробиш, то це матиме наслідки.
І коли держава такі закони не просто напише, але й застосує, то суспільство підтягнеться. Тому наразі мені здається, фактор безпеки найважливіший.
Що можна було зробити, щоб людини різних орієнтацій могли краще порозумітись?
— Тут вже є ключове слово — порозумітись. Взагалі найбільше щастя, мені здається, у житті — це не багатство, не любов, а коли тебе розуміють. Коли ти розумієш, що будь-який конфлікт в стосунках можна вирішити, коли ти здатен слухати людину, коли ти не закрив вуха. І це не два монологи, а діалог.
Але, на жаль, деякі люди не чують. У мене було багато таких дискусій, де я людям показував факти якісь наукові, а вони кажуть мені, що їм на це байдуже.
Думаю я б хотів просто побажати людям хоч і не змінювати свою думку, але не дозволяти радянським стереотипом її диктувати. Нехай це буде ваша думка.
Я запевняю, якщо люди відкриють ці забиті радянським молотком двері та дозволять трохи іншому потоку правдивої інформації говорити за себе, тоді все буде трошки по-іншому.
Бо якщо дивитися на ЛГБТ+ через призму гомофобії — це буде одна історія. А якщо глянути на неї через призму звичайного людського серця, яке так само б’ється і так само любить, — це буде зовсім інша думка.
Добре, що ви заговорили про кохання наостанок, оскільки саме цією темою пронизана вся наша розмова. А що для вас означає кохання?
— Кохання — це, напевно, розуміння насамперед. Це бажання працювати разом для взаємовигоди не якоїсь матеріальної, а ментальної.
Коли ти розумієш, що в тебе є підтримка — людина, яка допоможе тобі рости, яка тобі не дорікає, а навпаки хоче, щоб тобі було краще.
Кохання — це бажання забезпечити іншу людину всім хорошим, що є на цій землі. Це можуть бути й матеріальні блага, або ж якийсь душевний комфорт. І це не тільки прагнення, але й дії, спрямовані на забезпечення цього життєвого тепла і щастя іншій людині.
Чомусь українське суспільство готове сприймати ідею, коли в родині дитину виховують, наприклад, мати та бабуся, але категорично відмовляється вірити, що деякі дітлахи мають дві мами чи два батьки. Читай, як ЛГБТ-пари виховують дітей в Україні попри жорсткі суспільні стереотипи.
А ще у Вікон є крутий Telegram та класна Instagram-сторінка.
Підписуйся! Ми публікуємо важливу інформацію, ексклюзиви та цікаві матеріали для тебе.