Ірина до війни в Україні мала престижну роботу в Лондоні та активно займалась благодійністю.
Однак з початком бойових дій все залишила і взялась допомагати нашим бійцям опановувати військову справу на полігоні у Великій Британії.
Вона — керівниця групи українських перекладачів, які долають мовний бар’єр під час навчань.
Для цієї тендітної дівчини не роблять винятків. Вона так само бігає з нашими бійцями в шоломі та бронежилеті. За день намотує десятки кілометрів.
А відтак знає ізсередини все про підготовку українських бійців у Великій Британії, про що ексклюзивно і розповіла.
— Як так вийшло, що бізнесвумен з Британії потрапила у військову частину?
— За щирим бажанням. Знайомий мені порадив. Він приїхав з першої ротації свого військового табору просто в шоці. І сказав: “Ірино, тобі треба туди їхати з твоїм характером”. І я поїхала.
— Ви кинули роботу?
— Так. Коли почалась війна, я покинула роботу. Бо зрозуміла, що не можу виконувати ті повноваження, які в мене були на той момент.
— Довго ви до цього жили в Британії?
— Сім років. Це мій другий дім.
— Чим ви займались до війни та як змінилось життя після 24 числа саме для вас?
— Я була маркетинг-директором фінтехкомпанії в Лондоні. Життя змінилось повністю і кардинально. Є життя до і є життя після.
Зараз моїм пріоритетом є допомога Україні попри все. Навіть якщо мене тут підстрелять, я просто одужаю і повернусь назад на поле.
— У вас залишились рідні в Україні?
— Звісно. Люди, з якими я виросла, навчалась у школі, родичі. Дуже багато. Звісно, це моя країна, моя батьківщина.
— Чому ви обрали такий напрямок? Дехто обирає, наприклад, волонтерство. Не кожна дівчина погодиться працювати з військовими на полі бою.
— Я волонтерю все своє життя. У мене дві благодійні організації, які зараз паралельно працюють з моїми помічниками. Під час Майдану я працювала із самообороною України.
Після цього ми возили дітей Небесної сотні в Канаду. Тобто я все життя займалась чимось подібним.
Зараз це місце мені здається найсильнішою передовою лінією допомоги Великої Британії Україні. Тому я тут і знаходжусь.
Фото:Генштаб ЗСУ / Facebook
— Який у вас розпорядок дня?
— Я прокидаюсь о 5:30. Збираюсь і починаю працювати. Потім у мене мітинги (зустрічі — ред.) до 22:30 і лягаю спати.
— А є вихідні у вас?
— У нас є можливість взяти вихідний, якщо тобі потрібно. Але всі тут на такому адреналіні, на такій мотивації, що їх загалом не так часто беруть.
— Скільки ви вже тут?
— Із середини літа.
— Скільки плануєте ще бути?
— Я буду тут, поки не закінчиться війна, або поки в мене не буде можливості допомагати ще більше і сильніше.
— Що ви думаєте про мотивацію наших хлопців? І як знаходите з ними спільну мову?
— Вони дуже відкриті. Вони змотивовані самостійно. Бійці самі розповідають про те, як не можуть дочекатись поїхати вже на передову чи отримати нові завдання.
Тому з їх сторони тут про мотивацію немає сенсу говорити. У них вона у всіх на максимумі.
Фото: Генштаб ЗСУ / Facebook
— Британці стримані у своїх емоціях і поясненнях. Яке враження склалось в інструкторів про наших хлопців?
— Мені важко говорити за всіх чи за когось особисто. Але те, що я чула, — вони самі дуже хочуть поїхати в Україну. Їм подобається ця програма, бо вони відчувають причетність до чогось більшого.
Вони дуже хочуть навчити хлопців. Вони готові надавати будь-яку інформацію, працювати додаткові години. Усе, що просять ЗСУ або солдати, — вони виконують.
— Була інформація про те, що зокрема сам Борис Джонсон говорив, що британцям треба готуватись до війни.
— Вони на 100% готові. Усі проходять паралельні тренування. Ніхто тут не відпочиває. Є система, за якої вони можуть і самостійно тренуватись, і тренувати нас.
Я певна, що більшість із цих людей поїхала б (в Україну — ред.) навіть зараз, якби не було правила, що це протизаконно.
— Я помітив, що це не просто навчання. Інтегруються і ситуації, подібні до війни в Україні.
— Вони (інструктори — ред.) намагаються брати до уваги аспекти саме тої війни, яка відбувається зараз. Вони інтегрують додаткові елементи, питають поради у ЗСУ.
Тобто йде постійна комунікація. Це не одностороннє навчання, де Британія просто тренує, а українці слухають. Це колаборація. Вони надають свій матеріал, а ЗСУ додають.
Вони намагаються працювати в тандемі. У цьому і є фантастика та унікальність.
Фото: Генштаб ЗСУ / Facebook
— Тут же не тільки британці. Тут і канадці, і новозеландці… Це міжнародна конгломерація, тобто це спільна справа для всієї Європи.
— Ви маєте розуміти, що з їхньої позиції та з моєї особистої позиції, це одна з тих війн, де дуже чітко зрозуміло, хто не правий.
Я не побачила за весь час війни ні одної людини, яка б мені сказала, що Росія вчинила правильно. Усі розуміють, що це країна — агресор. І тому всі хочуть допомогти. Багато країн приєднуються. Це інтернаціональний проект.
— Нова Зеландія — це інший світ. Здається, там люди взагалі не знають, де та Україна знаходиться.
— Усі все чудово розуміють. Кожна країна слідкує за новинами, особливо коли ми говоримо про військових. Військові — це люди честі. І для них захистити демократію та мирних людей є пріоритетом.
— До цього ви коли-небудь працювали з військовими?
— Я працювала із самообороною та військовими. Завжди хотіла бути частиною якоїсь військової служби. Але, якщо ви питаєте, наскільки це дивно для мене, то це не дивно, а органічно.
Я б не проміняла цю роботу і можливість бути на цьому проекті на мільйон доларів.
— Чи помітили ви зміни в мисленні українців?
— Я думаю, що нічого не змінилось. Це сильні, мужні українці. Вони завжди мали цей характер і мали за мету допомагати людям, які потребують цього, і захищати демократію.
Просто зараз це видно трошечки більше, адже ці фактори на поверхні. І це те, що мотивує та рухає їх уперед. Але, які вони були, такими й залишились. Вони — наші, українські чоловіки.
— Як змінилось ставлення британців до України?
— По-перше, дуже багато було новин про Україну. Це було повсюди, в кожній газеті, на кожному соціальному каналі. Тому я сумніваюсь, що ви зможете знайти тут людину, яка не пояснить, що відбувається в Україні.
По-друге, дуже змінилось ставлення до українців. Коли я кажу комусь, що українка, то люди хочуть допомогти. Вони з повагою до тебе ставляться.
Вони куплять тобі каву, зупиняться, навіть якщо кудись поспішали, й намагатимуться розв’язати твою проблему чи просто тобі якось допомогти. Подякувати за те, що ви зараз тут знаходитесь і допомагаєте іншим українцям.
Просто ти кажеш, що українець, і ставлення людей змінюється. Вони одразу неначе твої друзі.
— Чому вони так ставляться?
— Це інтернаціональна країна. Тут немає такого — “звідки ти?” Ви всі просто знаходитесь на одній території. А чому таке ставлення? Тому що війна у 21 сторіччі — це велике горе. І всі це розуміють.
Так, вони не можуть це до кінця уявити та відчути так, як людина, яка сиділа під бомбардуванням. Але їм від цього страшно і шкода, що це відбувається на території мирної країни. Вони просто хочуть допомогти як нормальні люди.
Втеча з Донбасу у 2014 році, втрата матері через російські обстріли та самовіддане волонтерство заради інших українців — це історія лікарки з Бучі Оксани Мироненко. Читай про це детальніше.
А ще у Вікон є свій Telegram-канал. Підписуйся, аби не пропустити найцікавіше!