Ми не воювали разом, а працювали… То були яскраві роки на Новому каналі. Ми відчували одне одного, наче єдиний живий організм, який продукував шалену енергію. Була тотальна підтримка й неймовірне задоволення від того, що робили.
У нас і досі збереглося жартівливе гасло — “колишніх новоканальців не буває”. Ми не воювали…, але дружнє плече відчували. І, на мою думку, це було щось схоже до братерства.
Тоді ми не могли навіть уявити, що частина з нас колись опиниться на справжній передовій. Після початку повномасштабного вторгнення деякі колеги добровольцями стали до зброї. Один із них — журналіст і телеведучий Михайло Шаманов.
Сьогодні він — військовослужбовець ЗСУ, який із побратимами пройшов Київщину, Харківщину, Донеччину, автор книжок про війну і людина, яка точно знає, що таке бойове братерство.
Ми поговорили також із ветераном і психологом Центру Open Doors Олександром Чаморсовим. До початку війни 2014 він був художником і змінювати фах не збирався. Проте добровольцем пішов на фронт. Є ветераном АТО, воював і під час початку повномасштабного вторгнення, а тепер як психолог допомагає ветеранам повертатись до мирного життя.
Разом ми спробували розібратись, як на війні народжується побратимство. Чому цей зв’язок глибший за дружбу, як він тримає в окопах, і чому не зникає навіть після повернення додому.
Зміниться все
— Михайле, з чого для тебе все почалося? Як ти вперше відчув, що поруч не просто колега по підрозділу, а побратим?
— Це був початок березня 2022 року, ми тоді вже пройшли Васильків, і нас спрямували в Ірпінь. Ми були протитанковим підрозділом. У групі, з якою ми працювали, були хлопці, які воювали ще з 2014-го. І вони спершу дуже косо на нас дивилися. Типу: “А що ви взагалі знаєте?”.
Але коли ми почали щось показувати, доводити, що ми теж не з вулиці прийшли, — вони це оцінили. Один із них тоді сказав фразу, яку я добре запам’ятав: “Після всього, що ви пройдете, у вас зміниться все — друзі, цінності, ставлення до життя”. Тоді ми посміхнулися, бо, мабуть, не до кінця вірили. А тепер, коли вже йде четвертий рік великої війни, я можу сказати — він мав рацію.
Коло спілкування дуже звузилось. Так, ти ще якось підтримуєш контакт із тими, хто був друзями до війни, але справжні, найрідніші люди — це ті, з ким ти пройшов вогонь, воду і мідні труби.
Тобто ми з ними, не побоюся цього слова, трохи більше ніж рідні. Ми так і називаємо один одного — брати.
Ми з моєю групою познайомилися ще у 2014-му. Тоді вже стало зрозуміло, що все це не закінчиться швидко. Я ще працював на Новому каналі, і ми — певною компанією — зрозуміли, що нічого не вміємо, крім хіба що зібрати-розібрати автомат. Більшість з нас не служила, тому вирішили готуватись.
Фото з архіву Михайла Шаманова
Ходили на підготовку до однієї мілітарної організації, де керівник теж розумів, що це надовго. Там були лекції щосереди, а щосуботи — цілий день польових занять. Тактична медицина, саперка, стрільба, штурм будівель — ми пройшли все. І це нам дуже допомогло. 24 лютого 2022-го ми просто прийшли як команда. Знали, чого чекати один від одного.
Але саме війна нас справді зблизила. Бо коли ти 24/7 спиш, їси, сидиш під обстрілами в одному окопі, прикриваєш спину одне одному — це і є справжнє побратимство.
Ти знаєш: якщо тебе поранять, ці люди витягнуть тебе. А якщо вбʼють — то хоча б твоє тіло. І ти сам для них — така ж надія. Що не втечеш, що витягнеш, перевʼяжеш, допоможеш.
Бо окрім них — ні на кого надіятись. Тому так, це найрідніші. Їм ти довіряєш на 100%.
— Олександре, ви багато працюєте з ветеранами, маєте й свій досвід служби. Чи погоджуєтесь із цим відчуттям? І як би ви, як фахівець, окреслили, що таке побратимство?
— Я можу говорити про побратимів з погляду і психолога, і ветерана одночасно. Це суто моя думка, а не всієї психології, адже я не зустрічав досліджень на тему саме бойового братерства.
Фото з архіву Олександра Чаморсова
Під час боїв у багатьох людей вмикається так званий бойовий режим — це поняття з психології. У цей момент психіка працює не на аналізі, а на інстинктах. Рішення ухвалюються миттєво, без довгих роздумів. Тут важлива навченість і робота в групі.
І саме ця спільна робота — коли всі діють злагоджено, покладаються одне на одного — стає основою для побратимства. Ти розумієш: ця людина поруч — не просто колега, а та, з ким ти пройшов найважче. Той, хто тебе не підвів.
А вже після всього, коли стає безпечно і є час подумати, ти аналізуєш, що сталося. І тоді доходить: так, саме ці люди були зі мною у найнебезпечніші моменти. Вони залишилися поряд — і це закріплює звʼязок.
Можна порівняти з тим, як готують спецпризначенців. Їх навчають діяти без роздумів, автоматично, на рівні інстинктів. Так працює мозок у критичних ситуаціях. Але навіть якщо людина, наприклад, снайпер і працює наче й “один”, вона все одно частина команди, її хтось прикриває, хтось допомагає.
Це і створює відчуття спільноти — що ви всі разом, як зграя чи плем’я, де кожен важливий. І саме тоді запускається процес розуміння, що це мої побратими.
Але це явище (я б назвав це так), характерне не лише для тих, хто воював або продовжує воювати. Воно характерне для будь-яких спільнот, які разом пережили важкі, травматичні події або події, які пов’язані з ризиком для життя.
І якщо ми, наприклад, трошечки розширимо свої горизонти, то згадаємо, що є, наприклад, братерство серед моряків або серед людей, які займаються альпінізмом, долають групами важкі вершини. І там теж точно братерство існує.
Фото з архіву Олександра Чаморсова
Хто такі побратими
— Тобто братерство не обов’язково народжується тільки на війні?
— Навряд можна сказати, що хтось махнув чарівною паличкою і вчора ще такого не було, а сьогодні вже зʼявилося. Бо стосунки між тими, хто разом служить, перебуває у підрозділі, абсолютно різні. Армія є таким собі зрізом суспільства. Хтось може вважатися братом по зброї, а з кимось ти б не сів поряд чаю випити.
Тісний звʼязок, зв’язок братерства, може виникнути, якщо ми з людьми виконуємо одну місію, у нас виникла загроза життю й ми подолали цю загрозу.
Або, наприклад, мене поранило, хтось мене кинув, а хтось допоміг вибратись. Тож виникає під час кризової події й потім вже зберігається за замовченням, скажімо так. Бо я знаю, що ця людина мене прикриє і я розумію, що можу на неї покластися в складній ситуації.
Наприклад, з деким братерство формувалося після мого повернення з війни у 2016 році. Я тоді працював у групах підтримки, а пізніше, вже маючи психологічну освіту, — індивідуально з людьми. З ними в підрозділі ми разом не служили, але проходили адаптацію до мирного життя.
Братерство настільки сформувалося, що мені хотілося називати мого друга — братику. І я знав, що ця людина мене підтримає і в мирному житті, і якщо станеться, то й в бойових умовах так само.
Ми не переживали небезпеку, але ми були в групі, яка була заснована на принципі рівний — рівному. Тобто коли хтось у групі ділиться своїм досвідом, то я відчуваю, що він ніби як про мене розповідає, і його досвід міг би бути й моїм.
Були кілька цікавих моментів, наприклад, ветеран приходив як клієнт. Ми працювали, досягали цілей терапії, і після завершення цього процесу продовжували спілкування, виникало братерство. Я дружу з цими побратимами й досі.
— Михайле, а бувало, що з раніше незнайомими людьми ти швидко сходився і вони ставали побратимами?
— Так, було таке. 22 лютого ми зібралися своїм “кістяком”. У нас була домовленість: якщо починається повномасштабне вторгнення, ми збираємось у певній точці. У всіх була своя снаряга, і ми не йшли у військкомат. Командир завів нас у підрозділ — без зайвої бюрократії.
Але навіть за такого формату, все одно на базі до нас могли доєднуватися люди, яких ми раніше не знали. От ми приїхали, щойно встигли перевірити рюкзаки, як заходить командир: “На Васильків виїжджаємо”. І от два молоді хлопці, з якими ми навіть не встигли познайомитись — ні імен, ні звідки вони — просто сказали: “А можна ми з вами?”. Ми глянули — молоді, міцні, нормальні пацани. Кажемо: “Ну поїхали”.
І реально виявилось, що це дуже бойові хлопці. Один, на жаль, загинув на Донеччині кілька місяців тому, інший дістав поранення й зараз демобілізований. Тоді вони настільки швидко синхронізувались із нашою командою, що буквально за пару тижнів були вже свої.
Якби не їхні дії на одній з висот Харківщини, то, мабуть, всі б ми там і полягли. У них із Яром була двійка з гранатометом — Карл Густав, дуже потужна штука. Вони підбили танк з піхотою і реально врятували підрозділ. Москалі злякалися, в них почалася паніка — і це дало нам шанс.
У таких екстремальних ситуаціях ті, хто поводиться мужньо та сміливо, додають собі бонусів, так би мовити. Ти відразу розумієш, що я можу довіряти цій людині. Відповідно, і я так само буду поводитися й вони знатимуть, що я не боягуз і мені можна довіряти.
Побратим — більше ніж друг
— Олександре, але все ж, побратим — це не те ж саме, що й друг?
— Це різні ролі. Друг — доволі широке поняття. Це можуть бути просто приятельські відносини — десь пішли щось подивитись, на каву сходили.
А побратим — це набагато більше, ніж друг. Це дійсно про психологію, про безпечних людей.
Без друга я можу з чимось впоратись, але якщо з чимось не справляюся, то я звернуся радше до побратима. Бо я вже довіряю цій людині, бо це вже перевірено якоюсь подією.
Умовно кажучи, у мене є список людей, до яких я можу звернутися, якщо сам ситуацію не витягую. Зазвичай ми це проговорюємо заздалегідь і вони дають свою згоду, що я можу попросити про допомогу.
Фото з архіву Олександра Чаморсова
— Михайле, а ти відчуваєш різницю між другом і побратимом?
— До широкомасштабної війни в мене було багато друзів. Але зараз я відчуваю: ті зв’язки змінилися. Хтось запрошує мене на каву чи ще кудись, і якщо в мене є час — я можу піти. Але часто я просто розумію, що мені вже не дуже цікаво буде спілкуватися.
Залишилися одиниці друзів, з якими ми ще спілкуємося, але основне коло — це ті, з ким я служу зараз. Ті, з ким ми пройшли Харківщину, Луганщину, Лисичанське НПЗ, Бахмут… Це зовсім інший рівень зв’язку.
Побратим — це як англійське “brothers in arms“, брати по зброї. Думаю, цей термін до нас прийшов із досвіду Кореї, Вʼєтнаму. До речі, після того, як сам пройшов війну, зовсім інакше дивишся на фільми — і про Вʼєтнам, і про Другу світову, навіть на радянські. Все сприймається зовсім по-іншому, бо розумієш, про що вони.
Мені здається, що саме слово “побратим” у нас пішло ще з козацьких часів. Це той, хто стояв поруч із тобою — у бою, в атаці, в обороні. Це не просто друг, це людина, з якою ви разом трималися під вогнем. І це відчувається на зовсім іншому рівні.
Чорний гумор як рятівне коло
— Памʼятаєте щось найцінніше, що тобі казали побратими на фронті? Щось незабутнє?
— Ти розумієш, коли на війні потрапляєш у якийсь заміс, у критичну ситуацію, і реально усвідомлюєш: зараз може прилетіти, або градом накриє, або в танчик влучить, найкрутіше в такі моменти — це жарти.
Психіка так працює, що попри все — попри ризик загинути — знаходиться хтось із побратимів, хто починає жартувати. І це реально розслабляє, підбадьорює, мотивує.
Ти розумієш: ви всі разом у цій критичній ситуації, але навіть тут можна посміятися. Особливо, якщо це чорний гумор — це, мабуть, найцінніше, що може бути.
Фото з архіву Михайла Шаманова
— Кажуть, що в бліндажі завжди є хтось, хто тримає всіх на плаву жартами, приколами, кумедними піснями. Чому ж гумор так важливий для побратимства?
— Насправді гумор тримає “кукушечку”. Не дає чайнику зі свистком зірватись, як я кажу. Я неодноразово писав про це — почуття гумору і підтримка побратимів, навіть найчорнішими жартами — це спосіб психіки дати раду тому, що з тобою відбувається. І це абсолютно адекватна реакція, коли ти постійно перебуваєш в екстремальних умовах.
Особливо це видно у тому, як ми між собою спілкуємося.
Наприклад, цілком нормально зателефонувати побратиму і спитати: “Ти ще не здох?”. Для цивільних це може звучати дико, але для нас — це абсолютна норма.
Навіть якщо ти не на самій передовій, а десь ближче до фронту, все одно розумієш, що в будь-який момент може прилетіти. І от тоді — жарти, анекдоти, чорний гумор, цитати Подерв’янського, пісні — все це з’являється ніби само собою. Один починає, інші підхоплюють.
Памʼятаю, ще в Ірпені під мінометами я почав записувати всі ці жарти й моменти в блокнот. Потім якось сказав хлопцям: “Пацани, я, мабуть, про все це книжку напишу. Ви не проти?”. Вони: “Та валяй уже”. Так і народилась ідея.
Я тоді викладав короткі пости у Facebook — щоб друзі, родичі не хвилювались. Починав, скажімо, з жарту, типу: “У нас в підрозділі є своя Оля Фреймут” — це про сержанта, який перевіряв зброю з точністю до міліметра. І, до речі, Фреймут цей пост навіть лайкнула.
Потім мені написав знайомий психолог: “Михайле, будь ласка, пиши, бо ми бачимо, що з тобою все гаразд, і нам самим стає легше”. Так я почав вести нотатки постійно.
А далі — книжка Не ССО. У ній — оповідання про хлопців, з ким я воював. Є про побут, про кухню, про туалет, про все. Але найважливіше — це пам’ять. Бо там і ті, хто загинув. Наприклад, Нахтігаль — я так і не встиг вручити йому книжку, він мав вийти на ротацію, а загинув на Донеччині. Його батьки отримали книгу вже після. Для них це дуже важливо — знати, що про сина пам’ятають. Один екземпляр, до речі, є в Бучанському музеї.
А ще пам’ятаю, як заходив у книгарню купити власну книжку — на обкладинці мій портрет, і продавчиня так дивиться на мене, потім на книжку… Я кажу: “Так, це я. Купую свою книжку”.
Зараз вийшов уже другий наклад — перший розкупили. І це найкраще підтвердження, що людям цікаво. Бо в ній — не карта бойових дій, не зведення з новин, а історії живих людей. Звичайних. Бариста, водій маршрутки, звукорежисер, оператор, ведучий, банківський працівник, водолаз. Ми просто в якийсь момент зрозуміли: треба змінювати професію і стали військовими.
— Олександре, а як можна пояснити цей феномен з гумором на фронті?
— Дійсно, хочеться сказати, що це феномен, але насправді — це не феномен. Це захисний механізм. Він виник прямо в процесі подій — у відповідь на стрес, на небезпеку — і він справді працює. Він є, він буде, і він використовується.
Цей гумор — дуже специфічний. Якщо я почну жартувати так у цивільному середовищі, мене можуть просто не зрозуміти. Бо це не той тип гумору, до якого всі звикли. Він сформувався саме в умовах бойових дій, як частина адаптації. І добре, що сформувався.
Психіка сама включає ті механізми, які допомагають вижити в критичних ситуаціях.
Без таких речей ми б просто не справлялися. Тому його роль — важлива.
А ще важливо, щоб тебе в цьому гуморі розуміли. Бо коли військовий чує жарт від іншого військового — він розуміє. Бо або був там сам, або пережив дуже схожу ситуацію. І саме це створює відчуття спільності — коли навіть у найтемнішому можна знайти щось, над чим посміятись разом.
Фото з архіву Олександра Чаморсова
Чоловічий монастир
— Михайле, а ще кажуть, що побратими часто стають ближчими, ніж власна родина. Мовляв, повертаєшся у цивільне життя, а тягне назад до побратимів. Чи це дійсно так?
— Це цікава штука. Коли нас відпускали — хоча б на кілька днів — ми ніколи не знали, наскільки саме. Просто стрибали в бусик і їхали додому. Кожна година цивільного життя була розкішшю.
Пам’ятаю, як наш командир висаджував нас і завжди повторював свою фірмову фразу: “Я вас всіх ненавиджу. Щоб я вас не бачив ці дні”. Насправді він нас дуже любив, просто це така форма — від любові до ненависті, як він сам казав.
Коли ми приїжджали додому, хотілося просто посидіти, послухати музику, побути в тиші, подивитись фільм, випити пива з друзями, яких давно не бачив. Не тягнуло ні до кого, чесно — хотілося відновитися.
Але, звісно, що тягне. Не на сам фронт, ні. Я не знаю, кого може тягнути на війну. Але тягне до своїх. Бо ми всі дуже переймаємося один за одного.
Фото з архіву Михайла Шаманова
Буває, сидиш у Києві, заходиш у спільну групу побратимів, а там: “гриф — 200”. І ти в ступорі. Думаєш: як?.. чому?.. І, на жаль, таке траплялося. Не хочу казати “буде траплятися”, бо дуже не хочу, щоб ще хтось гинув.
А побратими — це не лише ті, з ким ми проходили підготовку чи з ким були в одному підрозділі. Це й ті, кого зустрічаєш потім — у формі, чи в цивільному, неважливо. Буває, просто кілька хвилин поспілкуєшся — і вже розумієш, що ця людина своя. Він теж у ЗСУ, чи в Нацгвардії, чи в іншому підрозділі Сил оборони. Не має значення, чим саме займається — але він частина цього величезного механізму. Маленький гвинтик, як казав один мій командир. А з таких гвинтиків і тримається вся система, яка називається Збройні сили України.
Ми всі, по суті, були цивільними й раптом опинились у повній зоні дискомфорту. Спали — чорт знає де. Їли — що Бог пошле. Готували каву на пальниках, жили всі разом, ночували у спальниках, часто в дуже непридатних для життя умовах. 24/7 — разом. І це не образно. Це буквально: спиш, їси, мерзнеш, сидиш у бліндажі або на позиції — завжди разом.
І от що цікаво: майже всі хроплять, іноді всі пахнуть зовсім не Хʼюго Боссом… шкарпетки, труси оце все… Але знаєш, ми не сварилися. Не було бійок. Не було навіть серйозних конфліктів.
А ще в нас був абсолютний “сухий закон”. Всі розуміли: якщо хтось зірветься, вилетиш із підрозділу — і не факт, що потрапиш до нормальних людей. А тут — свої. І всі це цінували.
Фото з архіву Михайла Шаманова
Мені це справді трохи нагадувало чоловічий монастир. Одна велика келія. І ти в ній — з неголеними, немитими мужиками, живеш, воюєш, мандруєш. Але якось нормально. “Кукуха” не вилетіла, значить, усе ок.
Можливо, в цьому теж є певна військова романтика. Треба вміти знаходити щось добре навіть у таких умовах. Тому багато побутових історій я й включив у книжку.
І справді, кожен із нас мав свої переживання. У когось дружина поїхала з дитиною за кордон — і просто написала: “Я не повернусь. Подаю на розлучення”. І от він — на війні, а в голові все валиться. І наше завдання — зловити цей момент, підтримати людину, поки не пішла “кукуха”.
Оце, мені здається, і є суть слова “побратим”: ти знаєш, чим живе твій побратим, і намагаєшся його підтримати. І він — тебе.
У мене нова сімʼя
— Олександре, а чи дійсно можуть побратими замінити родину?
— Цілком зрозуміло, що коли я перебуваю в зоні бойових дій, ті, хто знаходиться поруч, стають ближчими й формується ще один вид сімʼї.
Один мій побратим жартома казав своїй дружині: “Знаєш, у мене тут вже нова сімʼя, але вона неблагополучна”. Маючи на увазі, що постійно існує загроза життю, постійно живемо в стресі.
Після того, як ветеран чи ветеранка повертаються до цивільного життя, ролі мають відновлюватись, власна родина має стати на перше місце. Але це може відбутися не одразу.
Може навіть виникнути конфлікт, якщо, приміром, я у відпустці, але весь час в телефоні зі своїм підрозділом. Але коли я повернуся з фронту, звʼязок з моєю дружиною, дитиною, налагоджуються. Можуть залишитись і ветеранські стосунки, тоді я залучу і свою родину. Тож виникне дуже міцний альянс, коли зустрічаються всі разом з родинами, відпочивають, і це дуже добре.
— Тобто глибина побратимства може перенестися потім і в цивільне життя?
— Не просто може — вона справді переноситься. І це дуже допомагає. Бо коли ти повертаєшся з війни, потрібно мати щось, на що можна спертися. Для мене це був непростий період — перше повернення було важким.
Найболючішим було відчуття нерозуміння з боку оточення. Ніби нічого навколо не змінилося — світ залишився таким, як був. Але я змінився. Хоча сам цього спершу не усвідомлював — адже був із собою 24/7 ці два роки на Сході й здавалося, що залишився тим самим. А насправді — ні. Я повернувся іншим. І цей світ, колись знайомий і звичний, раптом почав здаватися ворожим.
Я добре пам’ятаю той момент, коли вперше потрапив у групу підтримки як учасник. Сів у коло з іншими ветеранами, які ділилися своїми переживаннями. І раптом я почув: чужа людина говорить ніби про мене. Її досвід — це мій досвід.
І це розуміння, що я не один у всьому цьому, стало точкою опори. Дало поштовх і надію, що я ще зможу адаптуватися, що з цим можна жити.
Тому побратимство після війни не зникає — воно продовжується. Його дуже важливо плекати, залишатися на зв’язку, шукати середовище, в якому тебе розуміють.
Побратим — щоб виговоритись
— Отож побратим — це ще й психолог?
— З погляду психології, це абсолютно різні ролі. Побратим не може замінити спеціаліста, так само як спеціаліст не може замінити побратима або друга.
Ясно, що коли ми разом в окопі чи бліндажі, то підтримка буде, і це, безперечно, важливо. Але це не означає, що коли зʼявиться можливість, не варто звертатися до психолога. Звернення до фахівця — це взагалі окрема тема, і, якщо чесно, тут досі є багато стигм і порушень.
Але ролі різні. І говорити про заміну однієї іншою було б некоректно. Побратим не є психологом. Але він необхідний. Особливо на війні.
Бо коли поруч є людина, яка може тебе підтримати — навіть просто вислухати, бути поряд — це завжди краще, ніж варитися в усьому наодинці. Навіть якщо не йдеться про війну, людська підтримка важлива будь-де.
Фото з архіву Михайла Шаманова
— Михайле, а для тебе побратим як підтримка — важливий?
— Звісно ж. На фронті просто немає часу й можливості спілкуватися з психологами. А побратим завжди поруч. Принаймні щоб виговоритися.
Бо іноді навіть просто поговорити — вже легше. Це як у психологів називається… катарсис, напевно. Коли ти просто висловлюєшся — й уже відпускає. Побратим слухає, киває, каже: “Забий”, або: “Все буде добре, сонце встане, пташки заспівають”. І іноді цього достатньо.
Військові, які пройшли через бойові дії, часто повертаються додому із невидимим ззовні вантажем. Який може обернутись психологічними викликами, що не даватимуть спокійно жити. Вікна.tv поговорили із психологинею, аби розібратись як військовим та цивільним реагувати на тригери.
А ще у Вікон є крутий Telegram та класна Instagram-сторінка.
Підписуйся! Ми публікуємо важливу інформацію, ексклюзиви та цікаві матеріали для тебе.