Епоха постправди, ІПСО, діпфейки та кліпове мислення — такі випробування на інформаційну гігієну нині проходять не лише українці, а й увесь світ. Яку роль в інформаційній війні відіграє російський Telegram? Чи має бути воєнна цензура? І що робити журналістам, щоб не програти ШІ?
Медійниця, журналістка, воєнна кореспондентка Марія Малєвська працює на Вікнах вже 17 років. А тому знає і бачить: як змінюється країна, що споживають українці з новин та що робить російська пропаганда, щоб впливати на мільйони людей.
Про правду і цензуру на війні, журналістську етику та обʼєктивність ми поговорили в інтервʼю.
Бліцопитування про професію і не тільки
— Найважче слово у професії?
— Смерть
— Чого не зрозуміє людина, яка не була на фронті?
— Важко відповісти на це питання, бо зараз всі українці живуть в умовах війни. Звісно, не можна порівнювати те, що відчувають бійці на фронті й люди в містах, які обстрілюють, але мені важко відповісти, чого б українці станом на літо 2025 року ще не відчули на собі.
— Один предмет, який має бути в сумці або в рюкзаку у журналістки?
— Павербанк.
— Чому не можна втомлюватися від зборів?
— Чому ж не можна? Ми всі втомлюємося, це треба просто визнати й іти далі. Не можна зупинятися, я б так сказала.
— Коли ви востаннє плакали й чому?
— Сьогодні зранку. Через маму. Рік тому я втратила маму і сьогодні, коли робила свою ранкову розтяжку на килимку, раптово відчула, як сумую за нею, потекли сльози.
— Головний принцип, який допомагає вам жити це життя.
— Не зупинятися.
— Яка омріяна тема сюжету Марії Малєвської?
— Моя професійна мрія — це пряме ввімкнення зі звільненого українського, мого рідного, Маріуполя.
— Якщо не журналістика, то..?
— В підлітковому віці я хотіла вступати на історичний або юридичний факультети. Думаю, якби не журналістика, то моя робота була б повʼязана з правом і юриспруденцією, або з історією.
Постійна готовність працювати виснажує
Марія Малєвська — регіональна журналістка програми Вікна-новини і вже потягом 17 років робить незабутні сюжети для програми. З початком повномасштабного вторгнення мовлення проекту змінилося, Вікна-новини виходять у складі Єдиного телемарафону.
Однак її історії та сюжети впізнавані не лише серед колег, а й серед українських глядачів.
— За цей час ви зробили, мабуть, тисячі сюжетів. Яка історія запамʼяталася найдужче?
— Через насиченість подіями останніх трьох з половиною років, мені вже й важко згадати сюжети, зняті до повномасштабного вторгнення.
Звісно, я добре пам’ятаю свій перший сюжет на Вікнах. Це була підготовка до концерту гурту Queen на Майдані Свободи у Харкові.
Ця подія і досі історична для Харкова і для України.
З мирного життя памʼятаю ще героя Юру. Якщо коротко, тоді в соцмережах мені трапилося повідомлення, що в одному з селищ області ходить безхатько із синдромом Дауна. Я хотіла розібратися, чому так сталося.
Після цього сюжету мені подзвонили люди з Харкова. Виявилося, що Юру впізнали жителі з району Олексіївка. У чоловіка померла мама, а рідний брат просто виставив Юру з квартири, залишивши його ні з чим.
І таким чином чоловік спочатку опинився в лікарні, а потім на вулиці, в цьому віддаленому селі. Тоді ми зняли продовження цієї історії з сусідами, привезли Юру до них. І була ще третя частина: знайшлася родина в Харкові, в якій жило на той момент двоє своїх, вже дорослих дітей з синдромом Дауна. Вони зголосилися забрати Юру до себе.
Востаннє я мала зв’язок з цією родиною в перші дні повномасштабного вторгнення, коли жінка, яка взяла Юру під опіку, просила допомогти їм та ще групі мам з дітьми, виїхати в безпечне місце.
— А ви часто підтримуєте зв’язок з героями своїх історій вже після того, як відзняли матеріал?
— Направду ні, бо це неймовірна кількість людей, які проходять через нас, тому це просто неможливо. Є люди, які стають друзями. Ми знайомимось на виїздах.
— Якою Марія Малєвська прийшла в журналістику, коли тільки починала цей шлях, і якою стала зараз?
— Звісно, я прийшла наївною, як і всі ми. Пропускала кожну історію через себе. І в якийсь момент це стало важко. Була історія, коли я ще працювала в медіагрупі Об’єктив у Харкові.
Тоді сталася трагедія: поліціянт підземки з ревнощів, здається, застрелив свою дівчину, яка працювала там же, у підземці, касиркою. Крім неї, він також вбив пасажира метро, іншого поранив, а потім вибіг з метро і застрелився.
Я поїхала знімати це, побачила однією з перших. Наступними днями ми також знімали похорон цієї пари. Емоційно була складна робота, і після того випадку я зловила себе на думці, що мені стає страшно, коли заходжу до метро.
Я розуміла, що проблема не у просторі метро, а в тих обставинах.
Тодішній мій керівник сказав на це: “Ти або зараз вирішуєш, що лишаєшся в професії й перестаєш пропускати все крізь себе, або визнаєш, що не маєш сил залишатися у журналістиці”.
В той момент я зрозуміла, що хочу працювати, але маю навчитися не пропускати кожну історію крізь себе і мушу захищатися, коли це потрібно.
— Ви їздите на передову до наших захисників і захисниць і там, обʼєктивно, страшно через вибухи та безпосередню близькість до ворога. Що переважає над страхом?
— Можливо, це дивно, та там мені не страшно. Там все структуровано, а люди поруч надихають, ти відчуваєш себе захищеною. На фронті все зрозуміло: ось там ворог, а тут — бліндаж. Діють чіткі правила.
А ось коли ідеш містом, то ніколи не знаєш, якої секунди й куди саме прилетить…
— Чи є у вас розділення на роботу та життя поза нею?
— Це мій біль і моя проблема. Дуже складно відділяти роботу і життя, коли ти — одна в регіоні. Я завжди моніторю стрічку новин, де лунали вибухи, щоб оперативно реагувати й виїздити на місце прильоту.
Складно й те, що з початком великого вторгнення у мене немає офісу, його законсервували.
Тож я маю розділяти й простір у квартирі, де тут ти їси, а вже за два кроки в бік — і працюєш.
Виснажує не робота, а стан постійної готовності до неї, до того, що треба буде виїздити.
Журналісти мають перевигадати професію. Як війна змінила журналістику
З активним розвитком соціальних мереж українці стали все менше перевіряти джерела інформації.
Популярність Telegram залишається великою: 47% українців зазначило в опитуванні Медіаспоживання українців: третій рік повномасштабної війни, що для них ця соціальна мережа є першим джерелом новин.
Часто завдяки Telegram та необізнаності людей російські ІПСО досягають своєї мети.
— Що важливо в сучасній журналістиці: швидкість чи якість?
— Однозначно не швидкість, бо зараз ми бачимо швидкість в анонімних Telegram-каналах.
— Як журналістика може конкурувати з Telegram за увагу глядача і читача?
— Я хочу вірити, що присутність ШІ у мережі — діпфейки, згенеровані фотографії та тексти, — врешті змусить людей боятися читати неперевірене і неавторитетне, де немає обличчя, яке відповідає за інформацію, що публікує.
Бо до адмінів Telegram-каналів або до адмінів Facebook-сміттярок, Instagram-сміттярок ви жодних претензій не пред’явите.
Хочеться вірити, що людям врешті набридне та кількість лайна і вони, обмежуючи й захищаючи себе від цього, залишать у своєму просторі лише якісне.
Але і журналісти, як нещодавно казав британський колега Пітер Померанцев, мають перевигадати професію з огляду на те, як зараз змінюється цифровий світ.
Треба рухатися в бік якості.
— Хто може називати себе журналістом (-кою) зараз і до чого це зобов’язує людину в цій професії?
— Минулого тижня (розмова велася 26 серпня — ред.) мене дуже зачепила історія з інтерв’ю Раміни Есхакзай з ветераном Віктором Розовим.
Окрім тієї інформації, яка прозвучала в інтервʼю, мене, як журналістку, сильно стурбував факт, що багато блогерів (-ок) називають себе, а суспільство, відповідно — вважає їх — журналістками (-ками).
І це величезний удар по всій професії. Так само це інтерв’ю вдарило по волонтерству та по ветеранству. Дуже багато військових того дня написали мені: “Ти уявляєш, тепер всі будуть думати, що так війна впливає на нас”.
Журналіст (-ка) — це не завжди про вищу профільну освіту. Але це про обовʼязкове дотримання базових етичних норм, правил, на яких стоїть наша професія.
Недотримання цих норм не лише стає причиною того, що наступні герої відмовлятимуться від співпраці зі ЗМІ. Це кидає тінь на всі медіа.
Зараз в епоху постправди, коли російська пропаганда робить дуже багато для того, аби цю правду вбити, такі дії тільки поглиблюють недовіру до ЗМІ та журналістів.
Російська пропаганда та роль ЗМІ
— Ви маєте пояснення, чому дуже багато людей на прифронтових територіях ненавидять українських журналістів?
— Бо, по-перше, російська пропаганда дуже ефективна і вона там працює не три роки й навіть не 11, а набагато довше. Це люди, які роками дивилися російські серіали, слухали російські новини.
По-друге, це ефект натовпу, коли думати інакше, ніж оточення — дуже важко.
Вони жили під оду про “братські народи”. Потім — що їх “обстрілює ЗСУ”. Тож українські журналісти для них також вороги.
Окрім того, в прифронтових регіонах збільшується відсоток маргінезу. Я не кажу зараз, що всі, хто лишаються в цих обстрілюваних містах, це маргінез. Ні, там є купа людей, наприклад, лікарів і медсестер, комунальників, які не полишають своє місто.
Але часто не виїжджають ті, хто до війни жив гірше, ніж зараз. Тепер їм привозять гуманітарку, їм не треба для цього працювати.
— Цензура воєнного часу: чи повинна вона існувати й що це означає для вас?
— Очевидно, що має бути. На щастя, я майже не стикалася з епізодами, коли просили щось зняти з ефіру. Більшість матеріалів, які знімаємо з військовими, ми погоджуємо, щоб не “запалити” позиції.
У мене був лише один випадок минулого літа на Харківщині, коли знімали поранених.
В кадрі були піхотинці, які по місяцю-півтора проводили на позиціях. Вони були знесилені, дуже худі й у складному психологічному стані. Тож нам сказали: “Це дуже жорстко, надто правдиво, не треба”.
— Як журналістика в Україні змінилася за останні 20 років? З вашого досвіду, який період за час незалежності був для журналістів найважчим?
— Очевидно, це були часи правління Януковича. Були й виганяння всіх бюджетників, вчителів, медиків на масові замовні мітинги.
Але якщо порівнювати це все з повномасштабним вторгненням, коли всім журналістам України — хотіли вони того, чи ні, довелося стати воєнкорами, вдягти бронежилети і їхати на обстріли — тяжчих часів для нас не було.
— Якими ви бачите Вікна через десять років і якими взагалі мають бути українські новини через десять років?
— Можливо, це мені ностальгія в око зараз потрапила, але я б хотіла ще побачити ті Вікна, які мали свій стиль роботи. Коли будь-яку подію, яку вже всі канали показали, Вікна подавали під іншим поглядом.
І це все було з гумором, це був авторський погляд на те, що відбувалося в країні. Це були дуже цікаві, незвичні випуски новин.
Як і про перевигадування професії журналістів, це має бути щось те, за чим ти будеш іти, вмикати, читати й підписуватися.
Раніше ми розповідали тобі про великий збір Марії Малєвської на 3 млн грн — хто донатив найбільше і як їй це вдалося, читай за посиланням.
Більше відео? Ексклюзиви, інтерв’ю, смішні шортси і не лише – зазирай на Youtube Вікон. З нами затишно!