Її війна за визволення України почалась ще п’ять років тому. Тоді колишня кулінарка стала помічницею гранатометника 501-го батальйону морської піхоти.
Наталя Фіялова на рівні зі своїми побратимами від початку повномасштабної війни боронила Маріуполь. І саме з металургійного заводу Ілліча військовослужбовицю забрали у полон. Вона витримала сім місяців пекла. Нині Наталя вперше розповідає про свою неволю.
Дуже вдячна своїй дочці, що вона знала кожен мій крок. У мене серце боліло, я хотіла, щоб вона знала, що я жива, що я повернусь.
У російських катівнях — ні сльозинки, а вдома в обіймах рідненьких військовослужбовиця вже не стримує емоцій. Жінка досі не вірить, що вона на рідній землі, за яку воює вже стільки років.
З початку повномасштабного вторгнення Наталія боронила Маріуполь. Як тільки мова заходить про місто, у словах жінки стає більше емоцій — надто багато довелось пережити болю, як для однієї душі.
Це було одне пекло, дуже багато втрат, — зі сльозами на очах згадує Наталія.
Найбільше побратимів втратила на металургійному заводі Ілліча, який постійно бомбардував ворог. Його боронив майже місяць батальйон морських піхотинців. Звідти захисників взяли в полон, зокрема й саму Наталію.
З початку квітня почались етапи, ніби тур тюрмами окупантів. Спочатку в Сартані та Оленівці, де чотиримісну камеру ділили понад 40 жінок. Потім Таганрог, який був справжньою катівнею.
Наталія вичерпно називає полон пеклом. Та додає, що українцям постійно намагалися схилити якомога нижче голову та били ногами.
Після неволі на рідній тимчасово окупованій загарбниками землі були тюрми на чужині у Білгородській та Курській області. Скрізь побої, жахлива їжа, примус співати російський гімн та пісні. І суцільна ненависть — за те, що українки.
Вони нас боялись, що в Таганрозі, що в Валуйках, що в Курській області. Лише ззаду — принизливі слова й стусани. Все ззаду.
— Я дівчатам казала, це дуже добре, тому що ми попереду, а вони ззаду.
До останнього не вірила, що звільняють з полону. І вже коли через брезент КрАЗів побачила вказівники українських міст — серце ледь не вирвалося з грудей. А коли вже на переправі зустрілася з російським полоненими, то вкотре стала горда за свою країну, оскільки побачила — в Україні дотримуються Женевської конвенції.
Наталя лише кілька днів як вдома біля рідних, після полону та реабілітації. Дочка Вікторія не бачила маму рік, але саме вона робила все можливе, аби Наталія повернулася додому.
Коли помітила, що мама не дзвонить, то вже 4 квітня відчула, що щось не так. А вже наступного дня о дев’ятій ранку був дзвінок з військової частини і слова, що Наталія потрапила в полон.
Кожний обмін дивишся ці фотографії, зранку напиваєшся валер’янки, шукаєш знайомі очі, а їх немає. Кожен обмін — це був стрес.
Нині звільнена з полону військова ніби надолужує той час, коли не обіймала свою сім’ю.
Найбільші плани на майбутнє прості — одужати й дочекатися з полону свого чоловіка та побратимів, які досі в катівнях окупантів. А потім мандрувати рідною вільною Україною.
259 кілометрів за вісім днів. З мінімальним запасом їжі та води, які закінчилися вже на третій день. Це була тяжка операція — вихід з оточеного Маріуполя. Тому 20 квітня чимало військових вважають, своїм другим днем народження, зокрема і Вікторія. Читай історію бойової медикині на псевдо Вася.
А ще у Вікон є свій Telegram-канал. Підписуйся, аби не пропустити найцікавіше!
Фото: Наталя Фіялова / Facebook