Війна — це не романтична кінострічка. Любов не завжди може перемогти смерть, а кожна перемога просякнута сльозами тих, хто втратив найріднішу людину у цій запеклій боротьбі.
На жаль, таких історій не одна і не дві. І досить часто за цими особистими трагедіями доводиться спостерігати офіцерці ЗСУ з цивільно-військового співробітництва Анні на псевдо Лиса.
Цій відважній дівчині 27 років, і вона родом з Лисичанська. Тож поки її рідне місто окуповане, а улюблені збірки Жадана на полицях у батьківському домі недоступні, Лиса наближає звільнення всіх українських територій.
Зараз дівчина займається налагодженням зв’язку між нашими воїнами та цивільним населенням і місцевою владою.
Є ще одне завдання у Лиси. Про неї офіцерці говорити хочеться найменше. Про такі речі зазвичай прагнеш лише мовчати. Це питання загиблих військовослужбовців — та сторона війни, про яку говорити страшно і боляче.
Мені доводиться бачити в моргах ціну кожного метра нашої землі. Мені доводиться чути сльози дружин, від яких усередині кожного разу щось обривається.
Коли Лиса тільки почала виконувати свої обов’язки, то дала собі слово тримати емоції у найпотаємнішому сховищі, щоб не втратити розум. Зараз лише нагадує собі, що це частина війна та нашої реальності.
Хочеться, щоб усі завжди пам’ятали про це.
Саме ця тактика допомогла військовослужбовиці не втратити віру та не опустити руки у найтяжчий період для її батальйону. Наприкінці серпня та у вересні на її напрямку було загострення. Це був час найбільших втрат.
Пам’ятаю той період, як в тумані: морги, чорні мішки, машини, поїздки, труни, поховання, родичі — і так по колу.
Однак якби їй розповіли 24 лютого, що доведеться стільки пережити, то навряд відступилася б від свого плану повернутись на службу. Лиса за півроку до початку повномасштабної війни звільнилась зі Збройних сил України та поїхала за кордон займатись улюбленою справою — кінним спортом.
Ще з дитинства це була річ, яка робила її щасливою. Тож це був неймовірний час перед повномасштабним вторгненням, щоб спілкуватися з улюбленими тваринами та подорожувати.
Станом на 24 лютого Лиса встигла пожити в Бельгії та місяць у Португалії, проїхатись Німеччиною, Голландією, Францією та Іспанією. Проте той фатальний ранок розірвав життя на періоди до і після та визначив, що наступна зупинка — Україна.
Вже наступного для офіцерка стояла в аеропорту і тримала квиток на літак, щоб дістатися до українського кордону.
Я просто пішла захищати свій дім, свою країну, боротися за те, що люблю — тут не було інших варіантів.
Зараз Анна не шкодує про свій вчинок. Лише з сумом згадує про те, що зробила війна як з людьми, так і з тваринами. А також ділиться, що не вистачає одного — тепла.
Як морального, так і фізичного, бо Лиса ще та мерзлячка. Про це вона теж додає жартуючи. Хоча вже настільки пристосувалась до повсякденних умов, що важко пригадати, який він — домашній комфорт.
Та віриться, що ще доведеться згадувати, як це бути вдома під мирним небом, а не під шквальним вогнем ворога.
А після перемоги Лиса планує лише дві важливі поїздки — у рідний Лисичанськ, щоб відновити свою домівку, та у Харків, щоб навідати могилу загиблого друга дитинства.
Іншим дівчатам лише нагадує, що сила в нас самих, тож потрібно її відшукати, щоб боротись далі.
Боріться. Кожен на своєму місці. Стисніть зуби і боріться, ні на хвилину не забувайте про війну та робіть усе можливе для перемоги.
Чимало роблять для нашої перемоги і парамедики. На передовій вони стали для росіян ціллю номер один. Їхня робота — небезпечна, на межі життя та смерті, але від них залежать життя сотень бійців української армії. Читай історію парамедикині Орисі про будні на фронті.
А ще у Вікон є свій Telegram-канал. Підписуйся, аби не пропустити найцікавіше!