Він так сильно змінився за час повномасштабної війни. Це помітила мати Василя Візантія Ольга. Жінка говорить, що її син зазнав чималих трансформацій як фізично, так і духовно.
Чоловік на службі ще з 2016 року, встиг побувати в зоні АТО/ООС. Та повномасштабне вторгнення Росії на територію України він зустрів у Маріуполі, який назавжди змінив його оборонців.
До 24 лютого підрозділ Василя стояв біля міста, але окупанти накривали Градами усе, що траплялось їм на шляху. Тим захисникам, яким вдалося вижити під шквальним вогнем, довелось відійти до Маріуполя.
Він мав маленького ножика. Казав, що вирив ямку. Якби не вирив і калачиком не ліг, то б і там загинув, — розповідає Ольга.
Однак з переміщенням простіше оборонятись не стало. Коло все більше звужувалось, живих людей на вулицях меншало, а місто окупанти просто рівняли з землею. Тож і очікувати гарних умов не варто було.
Паршиво жили. Раз на добу їли трішки каші, черпак, а то й пів. Воду з річки пили, там, де трупів багато було. Кип’ятили й пили. А що було робити?
Та найбільше з усіх подій Василю згадується Азовсталь. Він досі не говорить матері, що там відбувалось, але сам забути не може.
Азовсталь — це те, що не забудеться.
Ольга лише може здогадуватись, які події довелося пережити її сину та з сумом спостерігає за тим, як він після них сильно схуд — всього на 30 кілограмів за увесь цей час.
Однак жінка не скаржиться, а лише шукає способи допомогти своїй дитині. Як і тоді, коли побачила його на відео пропагандистів та дізналась, що з 18 травня він у ворожому полоні.
Василь, який отримав поранення рівно за місяць до виходу з Азовсталі та втратив ногу на полі бою, вийшов із заводу, як і всі — за наказом. Склав зброю та йшов кілометр до автобусів на Оленівку.
Про це місце чоловік теж згадує небагато, але говорить вичерпно, що ставились там до полонених, як до собак.
Нормального ставлення не було. Щоправда, мене ні разу не вдарили. Але дуже голодом морили. Воду возили з якогось болота, що її пити неможливо було. Люди втрачали свідомість.
Тим часом Ольга після побаченого почала шукати будь-якої можливості звільнити свого сина. Говорить, що писала і куди можна, і куди ні. Так чоловік і потрапив у перший список обміну.
Жінка помітила, що психіка та мова її Василя змінилися. Він має численні проблеми зі здоров’ям: одну ногу втратив, інша прострелена та прошита уламками, як і печінка та підшлункова. І це лише початок переліку.
Бетон позаростав між пальцями. Ще де є бетон, він же не дає глянути. Голова вся в шрамах, п’ять контузій. Глухуватий став, голосно говорить, сліпота.
А ще Василь навідріз нічого не хоче говорити про пережите. Та все ж таки мати тішиться — він живий, вдома та мріє про перемогу України. Військовослужбовець дуже хоче побачити побратимів та ще хоча б раз зустрітися з ними, щоб відсвяткувати новий етап у житті нашої країни — щасливий та мирний.
Денис зустрів ворога майже віч-на-віч — неподалік Маріуполя, де й обривається слід парубка. Принаймні для офіційних джерел. Але рідні вірять, що він живий та перебуває в полоні. Читай історію морського піхотинця, якого рідні намагаються знайти та визволити з полону.
А ще у Вікон є свій Telegram-канал. Підписуйся, аби не пропустити найцікавіше!