Снігурівку, місто на Миколаївщині, окупанти захопили у березні й розпочали там свій терор. У місцевих забирали останню їжу, виганяли їх на вулиці, а самі натомість поселялися у їхніх домівках. Два місяці, які довелося прожити під окупацією, місцева жителька Наталія згадує з жахом. Каже, воліла б забути все як страшний сон, але не може.
— Я там практично не спала. Ми з чоловіком чергувалися: то він сторожить, то я, то старший син. Але я все одно боялася… Боялася заснути й більше не побачитися з сім’єю. Я їх дуже люблю, — розповідає Наталія.
Знущання російських військових
Жінка пригадує ті пекельні два місяці під окупацією і не може стримати сліз. Каже, російські військові знущалися з місцевих, як могли.
— До нас додому зайшло четверо чоловіків з автоматами. Це було у березні. Обзивали “бандерами”. Чоловіку наказували, щоб йшов воювати за Росію.
Коли він відповів, що народився в Україні й тут помре, били його.
— Я злякалася. Віддала їм всі гроші, їжу, щоб відчепилися. Добре, що чоловік перед тим трохи консервації в городі закопав, то ми мали хоч що їсти, — згадує жінка.
Щастя, що окупанти не вигнали їх з маленькою дитиною на вулицю, каже Наталія. Її молодшому сину на той момент було всього лише три місяці. Серед місцевих масово були такі випадки.
— Люди мусили жити по підвалах, тоді як російські військові в їхніх квартирах веселилися. У кого яка техніка була, все нищили. Ми жили скромно.
Я довго збирала дитячі гроші на пральну машину, щоб легше було. То вони її теж розбили, коли до нас додому приходили, — розповідає Наталія.
Як родина виїхала зі Снігурівки
Жінка дуже хотіла виїхати зі Снігурівки, але через брак коштів боялася, що опиняться разом із дітьми на вулиці. Її переконала сестра.
Вона зателефонувала мені й каже: “Невже ти готова дивитися, як вмирають твої діти?”.
— Це мене так зачепило. І тоді я подумала, краще вже змінювати прихистки, ніж залишатися у Снігурівці з окупантами. Виїжджати було дуже складно. Чоловіку довелося залишити російським військовим документи як гарантію, що нас проведе і повернеться, — каже Наталія.
З Миколаївщини жінці вдалося евакуюватися до Львова. Там вона зупинилася у прихистку, організованому благодійним фондом Твоя Опора разом з партнерами. Шелтер дуже потребує підтримки. Адже там зараз перебуває більше сотні українців здебільшого з Донецької, Луганської, Херсонської та Миколаївської областей.
Але загалом місткість прихистку до 180 осіб, і регулярно евакуаційним потягом приїжджають ще люди, які не в змозі залишатися вдома або ж узагалі втратили свій дім.
Підтримати прихисток можна за посиланням.
Деталі про прихисток:
- Адреса: Львів
- Контактний номер: 096 312 87 08 (Viber, WhatsApp, Telegram)
- Про наявність вільних місць додатково уточнюй телефоном
- Прихисток працює цілодобово
- Заселення можливе з 6:30 до 21:30 щоденно
На жаль, війна розлучає сім’ї. Жінки та діти змушені їхати на відносно безпечні території України або за кордон, а чоловіки залишаються вдома. Раніше ми розповідали історію переселенки, тато якої лишився в окупації. Дівчина сильну сумує за своїм татом.
А ще у Вікон є свій Telegram-канал. Підписуйся, аби не пропустити найцікавіше!