Війна зробила сиротами багатьох українських дітей. Багато з них за одну мить мусили подорослішати й взяти на себе велику відповідальність. 18-річний В’ячеслав Ялов став опікуном для чотирьох своїх братів та сестер.
Хлопець на власні очі бачив смерть матері й тікав з дітьми з рідного Верхньоторецького Донецької області ще до окупації селища російськими військами.
Про чотирьох дітей
Нині В’ячеслав з братами та сестрами живе у Дрогобичі Львівської області в гуртожитку. Родині переселенців місцева влада надала дві кімнати й вони мають власну кухню.
Хлопець нині облаштовує місце проживання, щоб там було комфортно кожному. Він самостійно відремонтував пральну машинку.
Нам привезли й сказали: якщо відремонтую, то буде наша.
Старший брат з посмішкою та радістю розповідає про молодших дітей. Це Данило, якому 16 років, Ніколь — 11, Тимуру — 10, Олівії — 8. Він називає їх “мої діти”. Адже тепер він не тільки старший брат, а й опікун.
Скріншот з відео/5 канал
Як ховалися під час обстрілів
Марині, мамі дітей, було 37 років. Війна застала багатодітну родину в їхньому приватному будинку у селищі Верхньоторецьке Донецької області.
— Ми не весь час були в підвалі. Були години, а коли можна було вийти, тоді сиділи в хаті. У нас не було світла, а наша домівка вся на електропостачанні. Тому ми пішли до наших знайомих, бо в них пічка, принесли туди їжу, свої речі й були там.
В’ячеслав розповідає, що перед їхнім будинком ще до трагедії з матір’ю впав снаряд — осколки влучили в будинок. На щастя, їх тоді не було вдома.
День трагедії
Але снаряд наздогнав В’ячеслава та його маму 15 березня, коли вони удвох поверталися додому. За десять метрів від них пролетів перший снаряд, а потім і другий. Хлопця оглушило, маму смертельно поранило. В’ячеслав як міг намагався її врятувати.
Маму просто вбило. У мене на руках загинула. Я намагався її врятувати, але не вдалося.
— Я бачив, як впав перший снаряд, мама лягла, я присів. Вона була поруч, зовсім біля мене. Падає другий, оглушив мене на кілька секунд. Я відкрив очі, а вона лежить на боку.
Її останні слова: “Зі мною все добре”. Перевертаю її, а там…
— Я вірю, що вона зараз з нами й дуже сильно нам допомагає. Мама була сирота. Я часто згадую маму. Просто не розумію, за що? Чому вона, а не я, — В’ячеслав плаче, пригадуючи це.
Хлопець розповідає, що після цього попросив сусіда витягнути дітей з підвалу, а знайомого підвезти до Костянтинівки. Звідти родина приїхала в Дрогобич. В’ячеслав зізнається: дуже радий, що мав при собі документи, це значно все спрощує.
Він навчається на фельдшера в Бахмутському коледжі та думає про майбутнє своїх дітей.
Скріншот відео/5 канал
Нині він піклується про них, готує їсти та доглядає. А ще діти сподіваються, що вдасться поховати тіло мами. Зробити це наразі неможливо, територія окупована Росією.
— Мамі просто у воронці зробили могилку. Якби можна було увійти на цю територію, мої знайомі поховали б маму. Я щодня телефоную, але не пропускають. Зараз у селищі всіх чоловіків забирають на війну, — каже В’ячеслав.
В’ячеслав Ялов відкрив благодійний рахунок, щоб придбати житло для своєї родини. Хоче, щоб у братів і сестер були комфортні умови й свій дах над головою.
Російські окупанти вбивають мирне населення і забирають життя як дітей, так і дорослих. Раніше ми розповідали, як в Одесі ракетний удар забрав життя трьох поколінь: дитини, матері та бабусі.