Не можу поворухнути навіть м’язом, увімкнути якусь музику — неможливо, бо починає фізично нудити… Людині, яка все життя проводила під супровід улюблених мелодій таке складно уявити. Але це сталося. В той момент, коли над Україною почали лунати сирени.
Проте, врешті, саме музика і танці допомогли мені впоратись із моральним навантаженням, повернути усмішку і розуміння того, заради чого можна підняти себе з ліжка.
Лінді-Хоп. Початок
Де я, а де танці?! Приблизно так я думала до 36 років. Дитячий досвід у народних танцях лишив “незабутні” враження, і уявити себе на паркеті було абсолютно нереально. Проте одного разу я побачила ЇХ — вони запалювали в парах на сцені Мушлі Маріїнського парку в Києві.
Люди, які танцювали для себе, а не для публіки! Хоча подивитися на ці веселощі зазвичай збиралося чимало глядачів.
У звичайному одязі з натяками на ретро-стиль, веселі й натхненні, здавалося, що вони не помічають нічого, а лише насолоджуються музикою і тим, що відбувається в парі. Музика з минулого мене теж полонила. І стався метч…
Трохи історії та теорії
Лінді-хоп — це ціла історія про свободу, стиль та непереможний дух. Виник стиль в афроамериканській спільноті Нью-Йоркського Гарлему. Танцюють під джазові мелодії у стилі свінг, у виконанні живих бендів (а тепер вже і діджеїв).
Головним зразком лінді-хопу вважають ось цей танець, що став, можна сказати, його візитівкою. Звісно, з роками він трансформувався, трюки крутять на виступах, а на вечірках віддають перевагу просто отриманню задоволення.
Секрет в тому, що Лінді — це імпровізація, ти не можеш спрогнозувати, на який рух поведе лідер, завдання фоловера — відповідати й вигадувати щось своє, і обидва мають створювати спільну танцювальну історію. Головне, щоб було цікаво і весело. Це те, що ми називаємо соушл, соціальні танці.
Лінді-фан
Ось я вперше стою в залі для тренувань школи Kyiv Swing Dance. Вік майбутніх танцівників не має значення, кажуть викладачі. Тож тут дійсно абсолютно різні люди. Найменшій учениці тоді було 14 років.
А в цьому році мені вдалося потрапити на фестиваль до Мюнхена, і тут у свої 43 роки я з посмішкою подумала — це місце, де можна було б піти на пенсію! На танцмайданчику запалювали гарно вбрані люди, яким явно було далеко за 70.
Моя викладачка, що нині працює у Мюнхені, каже, що це нормальна практика. Одному з її учнів, наприклад — 82 роки. Гадаю, з такою активністю можна прожити мінімум до 100.
Але повернуся до свого першого уроку…
У залі гамірно, у новоспечених учнів палають очі, й хочеться швидше вивчити перші рухи. І якщо на перших заняттях все було доволі зрозуміло, то щодалі з’являлося все більше викликів.
За моїми відчуттями — це як повністю завантажити оперативну пам’ять мозку новою інформацією. Напружитись, але при цьому розслабитись, “думати” лопатками, відпустити руку, потягнутися стегнами, зробити кроки в правильному напрямку, рахувати такти, не випадати з музики, відчувати, куди веде партнер, і одночасно не забувати робити баунс — тобто “пружинку” всім тілом. Танець, який на перший погляд здався таким легким і невимушеним, виявився для мене справжньою вищою математикою!
Після того, як намагаєшся опанувати новий хитромудрий рух або танцювальну зв’язку, можна думати лише про те, як це укласти в голові, відтворити в тілі і якось не забути до наступного разу.
І після оцих всіх знущань з мозку і тіла, я не могла зупинитися. Хотілося вирішувати ці задачки, які супроводжуються дивовижною музикою. Ти пропускаєш її через себе, вона рухає, ти передаєш її звучання своїм тілом і забуваєш про все на світі.
Більше з того залу не хотілося виходити. Дві години на тиждень з часом перетворилися щонайменше на 6-8. В якому б стані не була після роботи, побігти на тренування — мастхев. Бо де ще шукати цих радощів від музики, руху, взаємодії, повного розуміння партнера. Негативні думки, втома, проблеми — ви про що взагалі?!
Але тренування — це база. А головне задоволення і залежність — можливість танцювати на вечірці чи міжнародному фестивалі.
Уявіть величезну залу, під стелею теплі вогники ліхтарів, на сцені — живий бенд з саксофонами, трубами, контрабасом, ударними, соліст(-ка), які дотримуються автентичного звучання минулих часів. А на танцполі — сотні танцюючих пар, які просто вражають.
Усмішки й палаючі очі, радість і відчуття безкінечного щастя, що починає розтікатися тілом і з кожним наступним танцем все більше перероджуватись у якусь неймовірну ейфорію.
Для очей — теж насолода. Навколо танцюють люди у стильному одязі під ретро, а комусь дійсно вдалося відшукати речі тих часів. Навіть коли відпочиваєш між танцями, приємно дивитися на цих леді та джентльменів нібито з минулого.
Чоловіки в костюмах, наче щойно зі зйомок Гострих картузів, дівчата — з фантастичними зачісками, ніжними квітами в волоссі або у вишуканих тюрбанах, і таких неймовірних сукнях чи спідницях, що погляд складно відвести!
Хто бачить таке вперше, кажуть, що це схоже на знамениту вечірку з фільму Назад у майбутнє. Звісно, досвідчені танцівники з цим не погоджуються, бо там стилістика трохи інша, але спочатку здається саме так.
Така атмосфера і панує на міжнародних фестах, вона тягне, як найпотужніший магніт, хочеться знову і знову отримувати цей заряд енергії. Можна його вхопити на локальних вечірках вдома. Тут все більш камерно, ти всіх знаєш і можна навіть не танцювати, а просто потеревенити, послухати музику і подивитись, як інші танцюють — навіть це заряджає. Що вже казати про наші костюмовані вечірки на різні свята!
Руйнація та відродження
І ось одного дня цього не стало. Тіло не слухається, про якесь натхнення годі й казати. Здавалося, що танцювати більше не зможу ніколи, бо навіть увімкнути якусь музику для фону було неможливо. Навіть під час ковіду ми таємно збиралися і тренувалися, бо це залежність. А тут не було нічого… чорна прірва…
Коли вже у квітні 2022-го викладачі покликали спробувати потренуватися, довелося пересилювати себе і буквально вмовляти.
Танці здавалися таким абсолютно незначущим дійством, порівняно із тим, що йде війна. Врешті, внутрішній діалог вивів мене на думку, що все ж варто спробувати, для початку — хоча б прийти в зал. Адже раніше це було велике задоволення і можливість відволіктися від будь-яких проблем.
Спочатку не вдавалося, бо ж занадто веселі та життєрадісні пісні, танцювати таке було зовсім нерадісно. Тоді ми почали з більш спокійних мелодій і, зрештою, вдалося втягнутися в тренування. Це була дійсно можливість на декілька годин відключити мозок і перемкнутися.
За деякий час повернулися і вечірки, які отримали звання “дахотримальні”. Хтось приходив в наш невеликий зал і танцював, хтось — просто поговорити, бо рухатися все ще не хотілося. Але це все точно було про підтримку — і одне одного, і загалом — тусовки, яка легко могла розпастися і не відновитись.
Колись лінді-хоп проходив такий етап. У 40-х, під час Другої світової, танець занепав, і неймовірними зусиллями повернути йому колишню популярність змогли лише у 80-х.
Війна не вбила лінді в Україні. Ми танцюємо менше, але закладаємо в танець більше сенсів.
Засновники клубу весь час ініціюють різні збори для ЗСУ, зокрема й для наших танцівників, які зараз за нас воюють. Набираються й нові групи танцівників, які бажають підтримати своє ментальне здоров’я. Вони запалюють ще більш завзято, адже ніхто не знає, що буде завтра, а натанцюватися треба встигнути!
Під час війни треба відволікатися, тому ми підібрали для тебе низку хобі, які можуть допомогти розважитись і відпочити.
А ще у Вікон є крутий Telegram та класна Instagram-сторінка.
Підписуйся! Ми публікуємо важливу інформацію, ексклюзиви та цікаві матеріали для тебе.