Війна в Україні уже забрала тисячі життів, однак не зламала духу та впевненості народу, який боронить не лише себе, а й усю Європу. Титани оборони не планують іти з поля бою, доки не виженуть останнього окупанта з української землі — українці повертаються на фронт навіть після поранень, на протезах.
Історію військового на псевдо Інженер розповіли у 128 окремій гірсько-штурмовій Закарпатській бригаді. Чоловік пережив важке поранення, чимало операцій, однак повернувся до побратимів на протезі й продовжує свою працю.
Його історію переповідаємо й ми, далі у матеріалі.
Як став командиром відділення
На початку повномасштабної війни Руслан добровільно пішов в один із підрозділів ССО, що дислокувався в Полтаві. Хоча, згідно з російською пропагандою, він цього робити не міг — бо ж його коріння російське, дід-росіянин воював у радянській армії в часи Другої Світової.
Пройшов підготовку та бойове злагодження, а його спеціальність стосувалася вибухової справи.
У складі підривної групи він робив бойові виїзди, військові не раз зупиняли та виловлювали ворожу техніку в українських лісах.
За деякий час Інженер пройшов навчальні курси на сапера, після чого потрапив у 128 ОГШБр і став штурмовиком. Військові брали участь в обороні біля Бахмута, а Інженер зовсім скоро став командиром відділення в гірсько-штурмовій роті.
Про ті дні згадує: за кілька днів під ногами кулеметника, який був невисоким на зріст і мусив ставати на ящик, щоб краще стріляти, зібралася така гора відстріляних гільз, що і ящик став непотрібним.
— Ми тримали позиції на околиці Яковлівки. Збоку була посадка, де стояв наш суміжний підрозділ, а попереду — соняшникове поле, з якого росіяни постійно лізли. Кладемо їх із кулемета, а вони залягають і трупи своїх перед собою котять, прикриваються, — згадує військовий.
Памʼятає день поранення у деталях
На початку 2023 року Інженера з побратимами перевели на Запорізький напрямок. Та під час заходу на нові позиції він підірвався на протипіхотній міні.
— Я добре пам’ятаю той день. Ми заходили на нові позиції, я йшов попереду. Зробив крок, почув під ногою клац, і через секунду побачив, як у повітрі пролітає берця разом зі ступнею. Протипіхотна міна ПМН-2… — розповідає чоловік.
Він одразу все зрозумів і попередив побратимів, аби ті не йшли на мінне поле.
Це було о 6:14 — завжди дивлюся на годинник. Відповз на ліктях трохи назад і о 6:16 наклав турнікет, а далі доповів по рації, що я — 300.
— Я був готовий до цього й знав, що робити, — один турнікет у мене висів на стегні, один на броніку й два в аптечці, — зізнається Інженер.
Перші місяці після поранення чоловік мав сильні болі. І хоч повністю вони не зникли й досі, та він звик. За кілька місяців він пережив девʼять операцій та протезування, навчився ходити без милиць.
І попри ІІ групу інвалідності, з якою міг не служити в армії надалі, він подався у зону бойових дій знову — під особисту відповідальність.
Зараз Інженер навчає новоприбулих штурмовиків всього за кількадесят кілометрів від лінії зіткнення.
— Я дуже хотів на бойові позиції, просився кулеметником. Але не поставили, сказали: “Будеш інструктором, треба тренувати новобранців, щоб уміли поводитися з вибухівкою, мінами”, — розповідає Руслан.
Перши бій покаже, хто стане воїном, — каже він про новоприбулих військовослужбовців, які ще навчаються.
Про своє поранення каже: жалкує, що рано втратив ногу і так мало встиг винищити росіян, які стільки зла наробили українському народу за нашу історію.
— Я добре пам’ятаю, як бабуся до останніх днів ховала по хаті продукти “про запас”, бо пережила Голодомор, а мама сердилася, бо не могла виявити, звідки береться міль. Скільки зла росіяни принесли іншим народам, а тепер знову припхалися до нас.
Ненавиджу їх усім серцем. Шкодую лише, що рано втратив ногу й мало їх покришив. Але ще повоюю, хай навіть без ноги, — висновує Інженер.
Раніше ми ексклюзивно розповідали тобі історію про 22-річного бійця на псевдо Павук, який пішов добровольцем на початку великого вторгнення.
Більше відео? Ексклюзиви, інтерв’ю, смішні шортси і не лише – зазирай на Youtube Вікон. З нами затишно!