Війна — це завжди контраст. Це смерті, знищені будинки та долі тисяч людей. Але все це слугує фоном для прояву справжнього героїзму, для народження дітей, для кохання. Ось і ця історія є прикладом того, як насправді почуваються українці у час війни: військовослужбовець 128-ї окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади Олександр освідчився своїй коханій Олені на другий день повномасштабного вторгнення.
Чоловік зробив для своєї коханої перстень зі шматка дроту. Молоді люди вирішили одружитися одразу після перемоги.
Олена — старший лейтенант гірсько-штурмового підрозділу Закарпатського легіону, заступник командира роти, родом із Житомирщини. В бригаді служить із 2018-го року. Олександр — молодший сержант, гірський штурмовик, родом із Закарпаття. У 128-й бригаді з 2017 року.
Олександр та Олена мають по 25 років, останні півтора місяця вони служать пліч-о-пліч.
Нині їхній підрозділ перебуває на передових позиціях лінії фронту. Попри важкі умови життя — лісосмуга довкола, а за житло слугує викопана в землі щілина, прикрита гілками з поліетиленом. Бійці жартома називають ці “квартири” щурячими норами.
Вирішили зустрічатися в дуже романтичному місці — колишньому свинарнику
— Я дуже добре пам’ятаю, коли ми з Сашком вирішили зустрічатися, — каже Олена. — Це було в 2019 році, 15 жовтня, одразу після Дня захисника. Ми хоч і були вже знайомі, але служили в різних підрозділах, які по ротації відправили в зону ООС на Донеччину.
І так сталося, що на ніч нас поселили в одному місці — на фермі в колишньому свинарнику. Це дуже романтична історія, — сміється дівчина. — У тому свинарнику Сашко ночував у сусідній клітці.
Ми давно відчували, що подобаємося одне одному, але саме там вирішили, що будемо зустрічатися.
Після ротації Олена і Сашко роз’їхалися, але щойно випадала найменша можливість, зустрічалися. А потім почалася війна, яка несподівано стала каталізатором для їхніх почуттів.
Війна
Олена розповідає: 23 лютого їхні підрозділи відправили на планові навчання в Дніпро. А зранку 24-го по містечку завдали ракетного удару.
— Того ж дня ми висунулися на схід — на вогневий рубіж. Підрозділ Сашка так само вирушив у зону бойових дій, ми періодично спілкувалися телефоном. А потім з’ясували, що знаходилися один від одного буквально за 300 метрів.
Опинилися в одному місці випадково — прямо перед наступом ворога на сили ЗСУ.
По рації передали, що росіяни готують прорив, і тут я несподівано побачила Сашка, котрий стояв поряд і дивився на мене. Він так само випадково опинився там.
Освідчення
Тоді було повне сум’яття: у приміщенні одночасно лунали накази, звітування рацією, пояснення про техніку та резерви.
— Але ми з Сашком були настільки зосереджені одне на одному, що наче перебували на самоті. Я розгублена, бо вперше в такій ситуації, коли не АТО чи ООС, а справжня війна — вибухи, постріли, авіація…
І тут бачу, як він опускається на одне коліно, простягає щось темне й кругле і просить вийти заміж! Мені й страшно, і радісно водночас, по щоках течуть сльози.
— Звичайно, я відповіла, що згодна. Там же ми вирішили, що одружимося одразу після перемоги, — розповідає військова.
Вони продовжували служити в різних батальйонах, однак щойно новина про їхнє рішення одружитися дійшла до командування, молодшому сержанту дозволили перевестися до старшого лейтенанта. Якщо командир і підлеглий не перебувають у родинних стосунках (а Олександр та Олена офіційно поки не одружені), їм не заборонено служити в одному підрозділі.
До речі, сам Олександр зізнається: вирішив освідчитися Олені ще 24 лютого.
— Принципове рішення ухвалив давно, але коли почалася війна, я зрозумів — далі відкладати не можна. Тому коли ми випадково зустрілися в тому приміщенні, я зрозумів — прийшов саме той час.
А перстень скрутив ще напередодні — 24 лютого — одразу, як почалася війна. Знайшов трохи дроту й скрутив, — сміється…
До контракту зі Збройними силами України Олександр працював майстром тату. Каже: навіть навчив свою кохану трохи цієї майстерності.
— Вона набила на моїй руці серденько. Я сам її навчив.
Про майбутнє одруження знають батьки обох молодят. Батько Олени уже пообіцяв, що заколе з цього приводу кабанчика, щоб відзначити весілля по-людськи, як звикли в селі.
— Ми зробимо все як годиться — запросимо в ресторан рідних, друзів, знайомих, — кажуть Олександр та Олена.
А потім відгуляємо і в селі з кабанчиком. Одразу після перемоги!
Кохання — це рушійна сила для наших бійців. Та, на жаль, не всі історії мають щасливе продовження. Розповідь про стосунки Валерії та Андрія з Азовсталі, котрі були подружньою парою всього три дні, торкається сердець кожного — читай її у нашому матеріалі.