Це була його перша ротація на Сході після випуску з військової академії. 1 лютого 22-річний лейтенант Вінницької Нацгвардії Петро Мазур вперше опинився на фронті, а вже 24 лютого зустрів там повномасштабну війну.
Проте молодий командир ніяк не міг зрозуміти, чому у порівнянні з подіями по всій Україні, на його місці служби відносно тихо.
Якщо згадати усі події війни, то це якийсь парадокс був. По всій Україні війна, а на Донбасі відносно тихо. Я би сказав — без змін.
Проте варто було лише зачекати. Після того, як воїнам ЗСУ вдалось відбити Київ та область, окупанти почали перекидати свої основні сили саме на Східний напрямок, тож і бої там стали запеклішими.
Петро ділиться, що дуже часто були обстріли з артилерії, тож доводилось чимало побігати, щоб сховатись від ворожих снарядів. Так, однієї ночі під прикриттям артилерії диверсійна група противника зайшла у село Солодке, яке обороняв підрозділ лейтенанта.
Потрібно було швидко вирішити, хто буде спостерігати за місцем, звідки можуть заходити танки ворога. Петро вирішив, що не хоче когось відправляти на це завдання, тому пішов сам.
Коли на горизонті з’явилась колона, то передав координати та пішов в обхід, щоб почати відбивати наступ. Проте з побратимами потрапив у контактний бій.
Неочікувано поряд розірвалась граната й один уламок потрапив в обличчя, перебив зоровий нерв, тому Петро одразу втратив можливість бачити на одне око. Розвернувся до сержанта, спитав, що там. Той сказав, що просто кров зі щоки.
Тоді Петро вирішив, що потрібно працювати далі. Тільки вискочив з-за рогу будівлі, як по ньому відпрацювала ворожа черга. Куля потрапила у плече, легеню, розірвала артерію, після чого тріснула рука, як розповідає сам парубок.
Я не міг вже щось робити. Кров йшла з рота, з плеча.
Петро зрозумів, що найкращим рішенням буде лягти, накритися каскою і бронежилетом та чекати на побратимів — сам він уже не міг продовжувати вести бій. Сержанта теж поранили, але він подумав, що Петро загинув.
Побратим сповістив про це по рації керівництво і вже пізніше сам прийшов за Петром. Однак парубку пощастило випадково сіпнути ногою. Тоді його хлопці побачили, що він живий і почали відбивати групу ворога з того місця, де лежав поранений командир.
Не знаю, скільки я пролежав, але крові було багато.
Потім Петра відвезли до бойових медиків, які були у сусідньому селі. Допомогу надали професійно, незважаючи на те, що це теж була їхня перша ротація. Зараз Петро згадує хлопців із вдячністю та сумно додає, що, на жаль, не всім з них пощастило вижити, як йому.
Захищають незалежність та свободу українського народу як чоловіки, так і жінки на рівних. Читай історію сержантки Надії на псевдо Професор, якій не звикати бути в епіцентрі подій.
А ще у Вікон є свій Telegram-канал. Підписуйся, аби не пропустити найцікавіше!