39-річна Марина Бородіна з самого дитинства мріяла стати акторкою. Вона наполегливо йшла до своєї мети, і дійшла до Голлівуду! Та жінку спіткала важка хвороба — її паралізувало. Марину не зупинила хвороба, і вона написала книгу очима. Більше про жінку неймовірної сили розповіла Українська правда.
Шлях до Голлівуду
Марина народилася у Донецькій області в маленькому селі шахтарів. З дитинства вона захоплювалася творчістю, і хотіла пов’язати з нею своє життя. Мати влаштовувала їй найвеселіші свята, придумувала розваги й конкурси. Тож найтепліші традиції Марина стала втілювати вже для свого сина.
У шкільні роки я займалася вокалом, танцювала в ансамблі, була ведучою шкільних заходів. І мріяла про великий екран.
У Донецьку Марина була щасливою, адже там мала родину, роботу. Та війна, розпочата РФ у 2014, відібрала щасливе життя. Марині довелося виїздити до Києва. У столиці вона спробувала повернутися до кіно.
До заміжжя я жила тут, працювала телеведучою та навчалася у Hollywood School Ukraine. Акторів навчав тоді Баррі Праймус. Відтоді почалися мої перші зйомки.
Марина Бородіна використовувала всі можливості для росту — працювала у Чорному квадраті, а потім долучилася до Ukrainian Film School. А на літніх канікулах шукала майстер-класів у Європі. Так вона знайшла річну програму Лос-Анджелесі — з повноцінним навчанням, сильними викладачами і можливістю працювати у США.
Попри вагання і страх залишити родину, жінка склала іспити і здобула грант на навчання. У США їй довелося наново організовувати життя від побуту до інтеграції.
Та курс виявився насиченим — там викладали голлівудські зірки, а студенти вивчали історію кіно, акторську майстерність, сценарне мистецтво, монтаж та інше. Мрія ставала для Марини реальністю. Після навчання жінка отримала диплом і можливість працювати у США. Так вона побувала на американських кіностудіях, побачила багатьох наживо.
Марина встигла знятися у короткометражках та незалежних проектах. Її улюбленою роллю стала шпигунка у фільмі в стилі Atomic Blonde. Та одного дня, коли вона не змогла втримати пістолет у лівій руці, почала підозрювати, що щось не так.
Хвороба та параліч
Марина відчувала слабкість у руці певний час, але думала, що це від перевантаження, і скоро все минеться. Проте далі були нескінченні лікарі та обстеження. Діагностували бічний аміотрофічний склероз (БАС).
Це рідкісне, невиліковне та прогресуюче захворювання нервової системи, яке вражає нейрони в головному та спинному мозку. З часом мозок перестає контролювати м’язи. На розум та пам’ять хвороба впливу не має. Нині причини хвороби невідомі. Ефективного лікування немає також, лише препарати для сповільнення прогресу хвороби.
Жінка не вірила в діагноз, і намагалася шукати лікування. Всі спроби виявилися безрезультатними.
Це було пекло: спочатку ослабла ліва рука, через три місяці — ліва нога, ще через два — стало складніше вимовляти чітко слова, язик заплітався. Потім ослабла шия. Через рік я вже не змогла тримати пластикову ложку в руках.
Марині довелося пересісти на крісло колісне. Все відбувалося швидко, психіка не встигала адаптовуватися до змін тіла. Ситуація погіршувалася — харчування стало можливим через трубки.
— Тепер я їжу бачу лише уві сні. Це доволі прості страви — печені яблука, квашена капуста чи овочевий салат. Але найбільша моя мрія — випити води. Залпом з пляшки, щоб відчути її прохолоду та свіжість, — ділиться Марина.
Не хотіла стати тягарем
Найбільшим ударом було те, що Марина думала, що стане тягарем для своєї родини і дітей. Діти змогли пристосуватися. Тепер вони спілкуються з мамою голосом, коли вона дає відповіді завдяки спеціальній програмі.
Марина пише їм листи. Разом з дітьми вона рефлексує, обговорює важливе, вчить їх мудрості. З часом жінці прийшло усвідомлення того, що її користь вимірюється не рухами, а серцем, що завжди поруч.
Коли тіло втратило рухливість, Марина знайшла спосіб, як написати книгу. Вона зробила це очима.
Я використовую спеціальний пристрій eye-tracker у вигляді тоненької смужки під монітором, яка відстежує рух зіниць. Обрала Tobii Dynavox Eye Gaze. Інфрачервоні сенсори під екраном світять в очі, камера фіксує відблиски на рогівці та зіниці, алгоритм перетворює це на курсор і “клік”.
Написання не є легким. Потрібно проходити калібрацію під очі, а коли вони втомлюються — робити перерви. Так народився роман Проти вітру. У книзі Марина ділиться, як не втратити себе, коли втратив усе.
Жінка писала очима книгу з грудня 2023 року по березень 2025. Ділиться, що там зібрано все, що вона не могла сказати голосом. Назва є символічною.
Вітер — це хвороба, система, страх, байдужість. Навіть побут. Вітер, який намагається зірвати з мене крила. Але є один фокус — справжні крила не з пір’я, а з вибору. І коли летиш проти вітру, ти сильніший, ніж думаєш. Бо цей вітер ліпить тебе, шліфує.
Презентація книги Проти вітру пройде 10 вересня в Українському домі. Зареєструватися можна за посиланням. Скоро книга потрапить на прилавки книгарень. У видавництва folio її можна придбати вже.
Зараз жінка працює над англомовною версією книги, і мріє про екранізацію. БАС змінила сприйняття світу Марини. Тепер її радість і краса у тиші, а не світлі вогнів, драмі чи музиці.
Найбільшим розчаруванням стала неможливість обійняти своїх синів, поцілувати їхні щічки й ніжно торкнутися волосся. Утім, попри все я вдячна за такий досвід.
Після важких хвороб і травм нерідко змінюється зовнішність. Прийняти цей факт — не завжди легко. Ми ділилися порадами психолога, як прийняти нове Я після травм.
Більше відео? Ексклюзиви, інтерв’ю, смішні шортси і не лише – зазирай на Youtube Вікон. З нами затишно!