Сергій Канунік дізнався про початок повномасштабної війни спочатку зі дзвінків від рідних та близьких з Харкова. У той час у його рідній Балаклії ще було тихо. Чоловік навіть зміг піти на свою улюблену роботу лікаря-ендокринолога у поліклініці.
Однак наступні три дні після 24 лютого були пронизані звуками обстрілів на вибухів. Окупанти цілилися спершу в об’єкти військової інфраструктури.
Тепер на зміну спокійним дням у місті, де ще нещодавно вулицями їздили машини, а комунальники чистили вулиці, з’явились окупанти. Як розповідає Сергій, загарбники були злі, брудні та навіть неголені. Були одягнені всі у різне.
Лише виділялись російські кадрові військові у чорній формі, які одразу зайняли будівлю поліції. З ними почали зникати й продукти з полиць магазинів, особливо алкоголь.
“Асвабадітєлі” в перший же день “звільнили” наші магазини від алкоголю.
Продуктів харчування, води та ліків теж дедалі меншало. Особливо стало скрутно, коли зник інтернет та не було можливості отримати препарати для пацієнтів, яким потрібен інсулін.
Крім того, Сергію треба було допомагати у Центрі надання первинної медико-санітарної допомоги. Часто туди потрапляли місцеві жителі, які отримали поранення, поки стояли в черзі за чимось.
З часом окупанти ставали нахабнішими, відбирали у місцевих автівки, їздили на них у нетверезому стані, погрожували, а також частіше перевіряли людей на блокпостах.
Коли у квітні обстріли збільшилися, а свавілля загарбників уже було несила терпіти, Сергій разом із дружиною та 84-річною матір’ю вирішив виїхати. Хоч якими дошкульними були перевірки на ворожих блокпостах, найбільше обурило питання окупанта, чи вони їдуть в Україну.
Хотів відповісти: “Так, я їду в Україну з України”.
Однак лікар стримався, щоб зберегти життя своїй сім’ї. А коли побачив блокпост українських військових, відчув щастя.
Я ніколи так не радів українському прапору. Наші українські хлопці навіть нічого не перевіряли, навпаки — сказали швидше проїжджати.
Тепер Сергій разом із рідними живе та працює у селі Антонівка Прилуцького району. Там народилася його дружина. Тепер там почалось і їхнє нове вільне життя.
Та хоч як цінують чоловіка на новому робочому місці, він мріє повернутись у рідну Балаклію, яка ще потребує часу на відновлення. Попри це, Сергія на шляху додому вже нічого не зупинить.
Після деокупації у деяких населених пунктах людям все одно часом буває тривожно. Найчастіше їх мучить страх, що окупанти можуть повернутись. Читай, як живуть прикордонні села Сумщини та Чернігівщини.
А ще у Вікон є свій Telegram-канал. Підписуйся, аби не пропустити найцікавіше!