У центрі Запоріжжя, на Алеї Героїв, що вшановує полеглих захисників, з’явився портрет Дмитра Гребенюка. Його історія — це розповідь про мудрого чоловіка, який, попри все, обрав шлях воїна.
Дмитро, 42-річний старший сержант внутрішньої служби із Запорізького СІЗО, мобілізувався восени 2022 року й загинув у грудні того ж року в бою під Червонопопівкою на Луганщині, виконуючи обов’язки кулеметника у 25-й окремій повітрянодесантній Січеславській бригаді.
Його історію розповіло видання Armyinform.
Дмитро змалку був опорою для рідних
Життя Дмитра змалку було сповнене відповідальності. Він рано подорослішав, адже батька не стало, коли йому було лише 8. Мати, Людмила Суркова, згадує, як син із дитинства мріяв бути військовим.
Він у 2022-му казав, що як я не піде на війну, як не захищатиме власний дім, то що потім розповідатиме онукам.
Попри інвалідність третьої групи, Дмитро Гребенюк збудував кар’єру в СІЗО, де колеги цінували його за лідерські якості та вміння залагоджувати конфлікти.
Фото: armyinform
Він навіть вступив до коледжу на правознавство. Дружина Наталія згадує, що він завжди її підтримував.
— Він завжди казав, що твої проблеми — наші проблеми, а мої — зостаються моїми, — каже Наталія.
Дмитро мобілізувався у жовтні 2022 року
У жовтні 2022 року Дмитро Гребенюк добровільно став на захист України, попри те, що мав інвалідність. До військкомату звернувся значно раніше, однак його не мобілізували через наявну бронь у місці роботи — керівництво не поспішало відпускати досвідченого працівника. Втім, коли отримав дозвіл, одразу вирушив на навчання до центру Десантно-штурмових військ.
Своїм рідним Дмитро не відкривав усіх деталей служби — не хотів зайвий раз тривожити. Казав, що працює писарем у штабі, і що йому нічого не загрожує.
Якось навіть надіслав відео з окопів, жартома пояснюючи: мовляв, у штабі просто закінчилося чорнило, от і довелося перебиратися ближче до фронту. Серед побратимів Дмитро був найстаршим, за що й отримав позивний Дід.
Фото: armyinform
У березні 2022 року, коли російські війська рвалися до Запоріжжя, молодша сестра Дмитра перебувала в Італії. Він наполіг, щоб мама й діти тимчасово виїхали до неї. Сам же залишився на роботі в СІЗО.
Після двох місяців за кордоном родина повернулася — надто сильно тягнуло додому. А вже 26 жовтня Дмитро вирушив у військкомат. Перед від’їздом його дружина, Наталія Вікторівна, сказала, що підтримає його в усьому, крім ідеї йти на фронт.
У глибині душі вона сподівалася, що чоловік повернеться на службу до ДКВС. І була щаслива, коли почула, що його нібито записали писарем. Але правда була іншою — набагато серйознішою. Дмитро загинув уже під час першого бойового виїзду. Як пізніше припустили побратими, його поцілив ворожий снайпер — кулеметники часто стають пріоритетною ціллю.
Матері Дмитра перед його смертю приснився сон
У ніч перед тим, як прийшла страшна звістка, знайомій Дмитрової мами — Людмилі Сурковій — наснився білий лебідь, який поклав голову їй на груди. Згодом мама загиблого попросила викарбувати цього птаха на могильному пам’ятнику синові.
Олена, сестра Дмитра, зізнається, що на момент його рішення йти на фронт їхні стосунки були натягнутими.
— Жаль, що майже не спілкувалися. Тепер, коли приходжу на могилу, прошу пробачення. Якби можна було — обійняла б його і сказала, як сильно люблю і як пишаюся. Батько служив у десанті — і брат пішов його шляхом, — згадує сестра загиблого.
Олег Костенко, черговий помічник начальника СІЗО, де працював Дмитро, впевнений, що він мав блискуче майбутнє.
— Дмитро вмів говорити, переконувати, заспокоювати навіть найскладніших ув’язнених. Часто саме він вирішував конфлікти, надавав медичну допомогу, зупиняв кров, робив штучне дихання. Працювати з людьми, які схильні до самопошкоджень, дуже важко — але він справлявся — говорить колега загиблого воїна.
Син загиблого військового працює в поліції
Син загиблого, Роман Гребенюк, сьогодні — сержант поліції, помічник оперуповноваженого, студент Дніпропетровського університету внутрішніх справ. Він зізнається, що з батьком не завжди знаходили спільну мову.
— Були й суперечки, і періоди, коли зовсім не спілкувалися. Та коли його не стало, два роки не міг знайти себе. Тато багато років поклав на нас, сім’ю, а вже дорослим вступив до коледжу — здійснював мрію. Я взяв від нього головне — силу волі, — говорить син.
Коли Дмитро востаннє вирушав із дому — Роман хотів сказати йому важливу річ.
Роман їхав із батьком у машині й усередині вже сформулював слова, які давно носив у собі. Хотів сказати, що не хоче втратити його так рано, як той — свого батька. Що мріє, аби його майбутні діти знали дідуся. Але так і не наважився. Чи змінило б це щось — невідомо. Та він і досі шкодує, що не сказав.
Раніше ми розповідали історію Олексія, який створив сад троянд на честь пам’яті про загиблу дружину.
Більше відео? Ексклюзиви, інтерв’ю, смішні шортси і не лише – зазирай на Youtube Вікон. З нами затишно!