Це історія мешканців маріупольського Центру матері та дитини, які дивом двічі вціліли. Наступного дня, як вони покинули свій дім, у нього влучив снаряд. А за два тижні, коли тікали з Маріуполя від площі перед Драмтеатром — дивом не стали жертвами бомбардування.
Очільник закладу своїм легковиком вивіз чотирьох мам та вісьмох дітей. Зараз люди в безпеці в одному з міст Дніпропетровщини.
Особисте фото Олександра
Народжені тричі
“Нашого дому немає. Вчасно втекли!” — із такими словами 32-річний Олександр Кальчев зафільмував руйнування триповерхового будинку у Лівобережному районі Маріуполя 4 березня.
Чоловік очолює громадську організацію Незалежність — Маріуполь, яка опікується людьми, котрі потрапили у скруту.
Протягом трьох останніх років її волонтери дають прихисток та годують мам з дітьми, немічних стареньких і реабілітують тих, хто має алко- та наркозалежності.
Для одного з таких притулків милосердя організація винаймала будинок.
Коли розпочалася повномасштабна війна Росії проти України, люди й не думали тікати. Втім, як бої почали відбуватися дедалі ближче, а сусідні будинки — горіти, вирішили шукати іншого притулку.
Так кілька десятків людей замешкали у сховищі одного з центральних будинків культури Маріуполя — неподалік Драмтеатру. Проблем із продуктами, кажуть люди, не було.
Нас було 60, 14 — діти від одного рочку і до 17-ти. Ще була вагітна.
— Їжу привозили волонтери та українські солдати. Вони якраз у великі бомбосховища розвозили їжу, допомагали людям. Там були м’ясо, крупи, масло, солодощі для діток, підгузки та дитяче харчування.
Особисте фото Олександра
Готувати то все доводилося нишком на вулиці, у перервах між нальотами російської авіації. Про це розповіла 31-річна маріуполька Тетяна Давидова. Вона — мама чотирьох дітей.
Ми виходили на вулицю — треба було на вогнищі щось посмажити, приготувати. То коли було чути, що летить літак, треба було хоч під дашок заходити, аби нас не було видно. Тому що була інформація, що можуть стріляти й туди, де багато люду!
Так далі й було. Обстріли середмістя Маріуполя тільки посилювалися. Люди час від часу шикувалися колони з машин і намагалися навіть під обстрілами виїжджати з міста.
Одного вечора так вирішив зробити й очільник будинків милосердя Олександр Кальчев.
Особисте фото Олександра
Вивіз людей з міста
— Ми спостерігали день-два. Люди їхали. Потім дзвонили, що успішно дісталися. Тому ми змушені були ризикувати — брати дітей, матусь та вагітну дівчину і вибиратися, — розповів Олександр.
Зранку 16 березня від площі Драмтеатру (звідтіля зазвичай рушали евакуаційні колони) Олександр поїхав ущерть заповненою людьми машиною. До легковика КІА Олександр Кальчев посадив вісьмох дітей, чотирьох жінок, та ще й одного маленького песика.
Щось неможливе стає можливим. Цих дітей хочеться врятувати. І ти їх запхнеш, скажеш, щоб сиділи терпляче. Бо це питання життя і смерті!
Тим легковиком їхала і багатодітна мама Тетяна Давидова з дев’ятирічним Артемом, восьмирічною Анною, трирічним Богданом та Євгеном, якому два рочки.
— Тісно, але їхали так весь час. Двоє молодших спереду, старші позаду. Так от склалися гармошкою — дорослі знизу, діти згори. Деколи на блокпостах могли вийти з машини, бо ноги терпли. Так, було боляче. Незручно, — згадує Тетяна.
Шляхом до Бердянська вони подолали 20 російських блокпостів та лише надвечір дісталися міста. Зазвичай дорога займала півтори години.
Особисте фото Олександра
Вже потім люди дізналися: за півгодини після їхнього від’їзду на Драмтеатр рашисти кинули авіабомбу. І стіна будівлі впала саме на те місце, де люди збиралися на евакуацію.
Про це розповів волонтер громадської організації 27-річний Валерій Шульга. Як усе було — бачив на власні очі.
— Я був неподалік, і вибуховою хвилею мене аж колихнуло. Страшні кадри, насправді! Дуже багато людей! Їх бинтують, хтось кричить, хтось реве, паніка. Інших людей вже накривають. У нас там знайомий був, котрий вижив після удару. Він на той момент знаходився знизу. Але потім його депортували з Маріуполя російські військові в Рязань.
Розстріли
Після побаченого чоловік теж вирішив будь-що тікати з міста. Виїжджати було нічим. Тому за кілька днів зібрався разом з кількома десятками однодумців і пішки пішов з міста.
Валерій згадує: обстрілювати їхнє сховище росіяни почали від самого ранку, тому бігти довелося буквально під снарядами.
А вже за п’ять кілометрів, на першому ж російському блокпосту, Валерій разом зі ще кількома хлопцями потрапив у так званий розстрільний список. Бо спортивної статури та має татуювання.
Спочатку одного хлопця вивели. Ми почули вистріл. Вони так чинили на нас психологічний тиск. Виходять і кажуть: “Допоможіть винести труп”. Потім завели мене. Я дивлюся — хлопець живий. Біля мене теж стріляли, потім прикладали пістолет до потилиці, щоб я відчув гаряче дуло.
— Все питали номер військової частини. І так було майже на всіх блокпостах! — констатує хлопець.
Це як у фільмі жахів
Вже за кілька днів в одному з міст на Дніпропетровщині ті, хто їхав автівкою, зустрілися з тими, хто покидав Маріуполь пішки. 34 людини нині прихистили в одному із соціальних центрів.
Про Маріуполь тепер у людей лишилися найстрашніші спогади, про які розповідають гуртом.
Особисте фото Олександра
— Атмосфера війни. Йдеш — палають будинки. З деяких вікон звисають люди й просять про допомогу. Це от бабусі й дідусі, яких поприбивало там. Кричать свої номери квартир, щоб хтось прийшов і допоміг.
Це як у фільмі жахів.
— Людей у канавах ховають. В більшості ж трупи просто валяються. Коли ти йдеш і чуєш запах мін, крові та смажених людей — отак протягом цілого кварталу стоїть такий легкий дим. Ми це пам’ятатимемо ще довго.
Про інші сміливі історії українців у час війни читай у матеріалі.