Вона малює ікону, а поряд висить картата сорочка сина. Всю картину доповнює свідоцтво його смерті. Однак в її душі спокій, попри те, що Іванка не прийняла того, що її сина більше немає.
Жінка впевнена: якщо вона вірить у воскресіння Христа, то має вірити й у воскресіння своєї дитини.
27 років тому вона й уявити не могла, що улюблений запах цвіту липи, який вона відчувала перед народженням Артема, тепер зустріне її перед похороном сина.
Її син нині — справжній герой, але воює зі злом вже на іншому світі. Іванка запевняє, що якщо небесне військо й існує, то її син знову на боці світла бореться за правду і добро. Таким вже був парубок з дитинства.
Якось у листі до Святого Миколая він записав добру справу, яку зробив. Там було лише два слова: “Переміг себе”.
Коли він мав вибір, чи самому постраждати, чи іншим завдати болю, то завжди жертвував собою. Міг знайти у своєму серці як любов до тих, хто цього потребує, так і силу для справедливих рішень.
Так було навіть на Майдані. Коли після побиття студентів хлопці спіймали беркутівця, Артем не дав їм вчинити самосуд.
І навіть після того хлопець продовжив боротися за справедливість. Після анексії Криму поїхав на півострів, щоб підсилити проукраїнські сили. З початком бойових дій на Сході став добровольцем в Азові.
Пізніше, після повернення з АТО, Артем прагнув побачити світ, тому й вирушив у мандри. Однак 24 лютого вирушив зі США, де перебував на той час, в Україну. І знову на фронт, щоб захищати Батьківщину, правду та справедливість.
Щоправда, спершу чоловік купив собі каску та бронежилет, а після того у них і сів у літак. Стюардесі пояснив все досить просто – він з України й так почуватиметься у безпеці. Хоча в будь-який момент був готовий померти.
Син завжди дивився на складні речі просто. Говорив, що для того, аби бути воїном, бути громадянином, треба постійно бути готовим померти.
Та разом з тими високими ідеалами, він завжди лишався найяскравішим вогником в компанії. Мати ділиться, що давні друзі Артема досі наввипередки розповідають про його чесноти та особливе вміння наповнити розмову гумором.
Він горів життям, ніколи не сидів на місці.
Навіть останні слова Артема були про життя. Коли хлопець з побратимами потрапив під мінометний вогонь, він отримав тяжкі травми. Парубка відкинуло в сторону, після чого його знайшов медик.
В Артема була сильна контузія, черепно-мозкова травма, уламки пронизували його тіло, опік припалив одяг до шкіри, а очі опухли. Та попри все, герой сказав свої останні слова парамедику.
Я вижив, – мовив Артем та вирушив боротися за правду на іншому світі.
А мати Артема тепер захищає інших дітей від жахів війни та допомагає їм з реабілітацією за допомогою арттерапії. Зізнається: хотіла б зробити для інших те, що вже не зможе робити для сина.
Однак відчувати біль втрати доводиться не лише матерям. Читай історію батька загиблого героя і фотографа Романа Солонинки.
А ще у Вікон є свій Telegram-канал. Підписуйся, аби не пропустити найцікавіше!