А якщо ця війна буде тривати до кінця нашого життя?
Коли ворог переважає кількісно, а Захід не дозволяє собі допомогти більше, ми починаємо боятися краху нашого світогляду, який формувався з дитинства казками про перемогу добра над злом.
А якщо ця війна буде тривати до кінця нашого життя? — запитує Мстислав Чернов у бійців (на той час) 3 окремої штурмової бригади, які у 2023 році відбивали двокілометрову зону лісу біля селища Андріївка, що на Донеччині.
Чи сформували вони відповідь для себе?
Фільм Мстислава Чернова 2000 метрів до Андріївки насправді складається із запитань. Більшість з них — до себе. Але є й такі, які частина з нас спрямовує до неба — “Боже, за що нам це?!”.
Інші, ймовірно, під вагою складного запитання, тупляться під ноги.
В український прокат документальна стрічка 2000 метрів до Андріївки вийшла 28 серпня і вже за перший вікенд зібрала понад 10 тис. глядачів. Над фільмом працювала та сама команда, що й над оскароносним 20 днів у Маріуполі, а саме продюсери Мішель Мізнер та Рейні Аронсон-Рат.
У січні 2025 року стрічка увійшла до основної конкурсної програми Світова документалістика американського кінофестивалю Санденс, де Мстислав Чернов був нагороджений призом за найкращу режисерську роботу.
Також стрічка представлятиме Україну у категорії Найкращий міжнародний повнометражний фільм на 98-й премії Оскар. Натепер рейтинг 2000 метрів до Андріївки на Metacritic — 88%, на Rotten Tomatoes — 93%.
Мстислав Чернов разом із другом та оператором Олександром Бабенком відправилися до бійців тоді ще 3 ОШБ, щоб зафіксувати, з чого складається український контрнаступ.
Про посмак, який він залишає після перегляду, а також чому тобі варто подивитися фільм 2000 метрів до Андріївки, Вікна розповідають далі.
2000 метрів до Андріївки: сюжет
Документальна стрічка показує українські штурми на шляху до Андріївки. Це маленьке селище біля Бахмуту мало стратегічне значення для обох сторін. Від Андріївки ЗСУ відділяла лише укріплена та замінована смуга лісу, протяжністю 2000 метрів.
Від лісу вже на той момент не залишилося нічого. Залишків дерев було трохи більше, ніж залишків людей.
Частина фільму складається з відео військовослужбовців бригади, знятих на нашоломні камери бійців під час штурмів. Відео можуть шокувати, вразити, притиснути до стільця, душити клубком у горлі — одним словом, змусять побачити війну, а не романтизовані історії по неї.
Робота над фільмом тривала півтора року. За цей час гинуло все більше українських військових. З чотирьох героїв, кого нашоломні камери фіксували протягом подій тих боїв, до моменту виходу фільму живим залишився лише один.
Ліричні кадри з українських кладовищ, що розвиваються синьо-жовтими барвами, фоново супроводжують західні сюжети про український контрнаступ 2023 року. Без віри в українське військо, з критикою успіхів та відсутністю будь-яких подробиць з фронту. Наче вирок західним ЗМІ, які не вміють реагувати на подібні речі бодай краплею співчуття.
Упереміш із кадрами з камер військових, Мстислав Чернов показує дорогу журналістів до Андріївки. Він з Олександром Бабенком хотіли зафіксувати момент встановлення українського прапора в Андріївці.
Час не має значення, відстань має значення. І вона тут вимірюється вибухами, — каже він.
Весь фільм зосереджений на людях, які беруть участь у боях. Це історії чоловіків та жінок, які віддали роки життя невеличкому лісу біля Андріївки.
Фєдя — український військовий, який ніколи не мріяв ним бути.
— Я прийшов воювати, а не служити, — зауважує він у фільмі. І це точно не лише про нього. Бо коли загарбник намагається відібрати у тебе найцінніше — твою країну, — ти просто стаєш на її захист, залишаючи собі — себе.
Сприйняття
Коли я прийшла на показ фільму 28 серпня, зал був практично порожнім. Всі сіли по центру, за традицією будь-якого показу. Нас було близько півтора десятка. Потім я прочитаю у Threads, що така ситуація була у багатьох кінотеатрах.
Цей фільм — про імена. Про Шеву, Фріка, Морті, Гагаріна і тисячі інших, чиї псевдо згодом згадають побратими гучним “Присутній!”.
Шева — чоловік близько 50 років, який на момент фільмування пішов на свій перший штурм. Він скромно погодився покурити самокрутку від оператора і просить: не робити з нього героя.
— Як ти думаєш, як камера може зробити з тебе героя?
— Ну, розумієте, просто є багато людей, які вже дуже багато зробили. От вони герої. А я нічого не зробив. Будь ласка, я вас прошу, не зробіть з мене героя.
— Ти вже зробив більше, ніж багато інших.
— Може й так, я не знаю.
Цей діалог Шеви (який загинув через пʼять місяців після розмови з Черновим) оголює справжнє ставлення цих добровольців до війни та своєї участі у здобуванні перемоги для країни.
Фрік — 22-річний юнак, який навчався у Харкові. Під час просування до Андріївки, в очікуванні наказу йти далі, журналісти зʼясовують, що мають трохи спільного з Фріком — навчалися у ВНЗ, що здавна “ворогують”.
Він добрий і щирий. Вірить у краще і каже, що доля — то наслідки його дій.
Фрік загинув через кілька місяців у боях за інших населений пункт. Зрештою, фільм сповнений болем та слізьми на похованнях героїв.
Якраз Герої й помирають, — каже мама одного з них на парастасі за сином.
Чернов зумів знову привернути увагу Заходу до російської війни проти України, бо показав усе максимально просто, не втручаючись у вигляд картинки. Глядач чує, як людське тіло реагує на поранення — цей крик тобі чутиметься і після фільму.
Тут не буде блюру чи поетичного відступу. Ти побачиш тіла загиблих, синюшні від терміну смерті й вже атаковані зеленими мухами. Будуть кадри взяття полонених і дуже риторичні: “Знаєш, все життя мріяв у 19 років вас тут вбивати. Ви нащо прийшли..?”.
Чернов протягом фільму дає короткі пояснення, хто перед ним, ким був колись, або яке наразі завдання у групи. Інколи він ставить екзистенційні запитання про війну.
Але найбільша сила фільму — люди у кадрі. Їхні слова та емоції. Їхня втрата. Контрольоване: “Треба мули, забрати Гагаріна”, який тихо загинув на останніх 300 метрах до Андріївки.
Я боюся, що ця земля роками залишатиметься замороженою лінією фронту, — додає Чернов.
Ми всі цього боїмося. Боїмося, що наші люди загинули за ніщо. Що ці смерті на Заході сприймаються як звичайне відтермінування для їхньої участі. Нам страшно, що тут не залишиться молоді. І ми дуже не хочемо, щоб Росія проковтнула цю країну.
Цей фільм точно має побачити більша кількість людей. Тож закликаємо тебе зібратися з духом та подивитися стрічку на великих екранах! Зрештою, це потрібно саме нам, а не західному глядачеві: особливо в час, коли суспільство всередині все частіше розколюється і втомлюється, забуваючи обличчя справжнього ворога.
Якщо ти шукаєш якісні українські стрічки, які вражають, радимо ознайомитися з нашим списком українських фільмів: шукай в іншому матеріалі.
Фото: скріншот відеотрейлера.
Більше відео? Ексклюзиви, інтерв’ю, смішні шортси і не лише – зазирай на Youtube Вікон. З нами затишно!