46-річний військовий Іван Жук потрапив у полон, тримаючи одну з позицій на Донеччині та рятуючи пораненого побратима. Там окупанти автоматними чергами прострелили йому ноги.
20 днів вояк аеромобільної бригади Десантно-штурмових військ пролежав в окопах поруч із ворогами, допоки росіяни доправили його в лікарню, де йому ампутували ноги.
Без кінцівок захисник витримав вісім місяців полону. Нині він удома, проходить реабілітацію та готується до постійного протезування, а ще чекає на побратимів, які там, у колоніях невизнаної ДНР, не покинули його та носили пораненого товариша на руках.
Знову ступив на рідну землю після восьми місяців полону: історія Івана
Іван втратив обидві кінцівки на Донеччині. Коли військові потрапили в оточення, він відмовився називати код української рації. За це окупанти прострелили йому ноги.
— Один із них каже: “Скажи код рації”. Я йому ще раз повторюю, говорю: “Ти придурок, вона не працює. Ви там нічого не почуєте”. І він почав стріляти по ногах. Одна нога отримала три кулі, ще одна дві.
Іван разом з іншими оборонцями відбивали позиції поблизу Мар’янки. Під час бою втрати були великі. І врешті, сержант Жук залишився лише з одним побратимом, якого і кинувся рятувати, бо він був контужений та з посіченими ногами.
Ми тримали останню вулицю. І я побіг ще за хлопцем, він був дуже поранений. Я його витягнув, надав медичну допомогу, запросив евак. Подумав, що він точно приїде, але зараз розумію, що до нас ніхто б не приїхав, бо ми були в оточенні.
На війну Іван пішов добровольцем, бо знав чимало про службу у війську. До того служив за контрактом і в перші дні повномасштабного вторгнення прагнув потрапити саме на передову.
— Мене перевели в логістику у Житомир. Я не хотів там служити. Я написав рапорт в бойову бригаду.
Зі своєю бригадою давав відсіч ворогу саме на Донеччині. Там і отримав перше поранення.
— Ми потрапили в оточення. Вони тоді дуже щільно лізли, їх дуже було багато. Артилерія їм дуже гарно допомагала. Міномет взагалі в них не вимикався. Було трошки простіше, бо не було стільки дронів. Я там отримав поранення, потім в мене була реабілітація. Повернувся я в травні. А 20 вересня потрапив у полон.
Саме тоді окупанти прострелили йому ноги, але до лікарні доправили лише через 20 днів. Увесь цей час без будь-якої медичної допомоги Іван залишався з окупантами в окопі.
— Я втратив дуже багато крові. Нам не давали три дні ні води, ні чогось іншого, бо в них самих не було.
Спочатку в окупований Донецьк доправили його побратима Олексія, а уже потім за наказом ФСБ російські солдати 3 км несли й Івана, бо сержант української армії був цікавий ворожим спецслужбам. В лікарні йому ампутували ноги, які врятувати уже не змогли, але навіть це не змусило ворогів одразу обміняти захисника. Іван потрапив в одну з колоній на окупованій території.
Коли він не вийшов на зв’язок, його почала шукати уся родина. Дружина Наталя почула від командира про полон і це дало надію, що її коханий живий. Вона виїздила на акції підтримки родин полонених і від одного зі звільнених дізналась, що він живий, але без ніг. Втім, це жінку не злякало.
Він розказав, що Ваня в полоні, але нормально себе почуває, підтримує інших. Коли вони впадали у депресію, то всіх відправляли до Івана. Він всіх їх підтримував, давав надію.
Івана обміняли 24 травня, того ж дня зустрічав його й Олексій, якого сержант Жук врятував перед полоном.
Нині Іван стежить за кожним обміном, бо там у тюрмах ще чимало його друзів, які стали йому рідними.
— Це безмежне відчуття. Я плакав. За це варто боротися. Наші люди виходили, зупиняли машини, вітали нас. Це тяжко, але за це варто боротися. Я хочу, щоб мої діти та онуки були вільними, — підсумовує Іван.
Українські військові ефективно беруть у полон росіян, які прийшли на нашу землю. Серед них трапляються представники корінних народів РФ. Читай про російського полоненого з народу кето.
Більше відео? Ексклюзиви, інтерв’ю, смішні шортси і не лише – зазирай на Youtube Вікон. З нами затишно!