Лікар Антоніна Андрієнко має традицію — перед тим, як солдат покине її психіатричну лікарню, вона його фотографує. Усі світлини з живими знаходяться у її кабінеті, а фото загиблих — у коридорі. Вона хоче запам’ятати їх усіх.
Жінка розповідає про це наприкінці спілкування з журналістами видання The New York Times, які побували на її місці роботи — Київській міській психіатричній лікарні імені Павлова. Або ж як ще називають заклад — Павлівка.
У цьому місці раніше здебільшого лікували людей з важкими психічними захворюваннями, переважно з шизофренією. Та минулоріч, у червні, у закладі відкрили тимчасове відділення для військових. Тоді для них відвели 40 ліжок, але за шість тижнів свого існування їхня кількість зросла до сотні.
Як пояснюють місцеві спеціалісти, курс лікування в середньому триває три-чотири тижні, після чого солдати мають повернутись у свої підрозділи та пройти огляд у медичній комісії.
Антоніна, якою тут лагідно називають мама Тоня, разом з цим помічає тенденцію як її пацієнти часом бувають не готові покидати це тихе місце.
Молодший лейтенант Руслан говорить, що хотів би сховатись від світу у якусь нору. Та водночас йому сниться постійно той самий сон. У ньому чоловік стрибає в окоп, а він виявляється могилою.
До 24 лютого 2022 року Руслан був вчителем малювання, але після початку повномасштабного вторгнення Росії на територію України чоловік став командувати саперним підрозділом.
Довгий час знаходився під Бахмутом, де мав завдання встановлювати міни перед українськими позиціями. Увесь цей процес супроводжувався постійними обстрілами. Із завданням Руслан впорався, але цей досвід залишився з ним назавжди та тепер він постійно має відчуття, що станеться щось жахливе.
Всі жахи Бахмута переслідують мене. Це було пекло. І я продовжую жити в пеклі.
Інший солдат 29-річний Станіслав після повернення із зони бойових дій не може спати. І таких історій тут багато. У мирному житті чоловік був кухарем. Та за шість місяців на фронті, за його словами, він втратив смак до життя.
Мені кажуть, що я розмовляю уві сні зі своїми побратимами. У мене зник апетит. Я став неспокійним. Не можу зосередитися на чомусь одному: в голові немає порядку.
Дехто почав почуватись гірше вже під час ротації. Так трапилось і з Олександром. Після повернення з фронту чоловік відчув, як почав заїкатися, у руках з’явилось тремтіння, тиск підвищувався постійно. Небезпека була позаду, а ось стрес залишився.
Військові скаржаться, що їхні організми дають збій та відмовляються “працювати”. Та водночас можливості Павлівки теж обмежені. Як говорить директор психіатричної лікарні В’ячеслав Мішиєв, пацієнтам тут можуть запропонувати лише стандартне медикаментозне лікування. Психотерапевта наразі немає.
Крім того, за три-чотири тижні 70% військових повернуться до лав ЗСУ. Та поки точно не Валерій, який поділився своєю історією. Розповідати деякі деталі йому й досі складно. Чоловік навіть помічає, як іноді відсторонюється у спілкуванні з дружиною та іноді просто не чує її.
Валерій не може цього зробити, адже постійно згадує екіпаж танку своїх друзів. Усі вони загинули, а тіла так і не вдалося дістати. Цей факт його просто з’їдає як і відсутність можливості дружині знайомого пояснити, як саме загинув її чоловік.
Іноді я прокидаюся вночі й не можу дихати. Потрібен час, щоб заспокоїтися. У мене на столику біля ліжка готова таблетка, яку я можу негайно прийняти.
Так само складно говорити про пережите й іншому пацієнту. Він разом із побратимами тримав позицію. Їх було четверо. Однак уламки збитого ворожого безпілотника уразили його товаришів — один загинув на місці, а двоє були поранені.
Сам солдат тоді лишився наодинці тримати позицію в ту морозну ніч. Не він сам розповідає про це, а Антоніна, з якою він поділився.
Також своєю історією поділився й інший військовий, чиї батьки жили у сірій зоні. Вони були на кухні, коли хто закинув гранату їм у вікно. Чоловіку довелось самому йти забирати їхні останки.
Він пішов додому, щоб зібрати їхні останки та взяв дві сумки: одну для батька, іншу для матері.
Жінка говорить, що у таких ситуаціях ліки не можуть допомогти. Тому вона спробувала підібрати правильні слова та попросила його пам’ятати, що він має тепер сам завести сім’ю та дітей, аби віддати їм ту любов, яку сам не зможе більше отримати від рідних.
Журналісти The New York Times пишуть, що наразі вчені вважають, що наслідки психічної травми можуть виходити за межі людського життя, кодуючи риси ще ненароджених дітей.
Це непокоїть психіатра Олега Чабана, який консультує Міністерство оборони України, а також спостерігає за українськими солдатами з 2014 року. Чоловік розповідає, що коли бійці залишають зону бойових дій, у них з’являються певні симптоми: кошмари, негативні спогади, безсоння.
Професор розповідає, що епідеміологи, які вивчають дітей, народжених через десятиліття після Голодомору, виявили у них сліди того, що пережили їхні батьки. Ці діти мають вищі показники ожиріння, шизофренії, діабету, а також мають меншу тривалість життя.
Мене це непокоїть. Тому що я хочу, щоб мої онуки та правнуки жили в країні під назвою Україна, — зізнається Олег Чабан.
А поки лікарі продовжують свою роботу, а їхні пацієнти змінюють одне одного у палатах. Їхні надії та психічне здоров’я — у руках медичних працівників. Доля країни — у руках цих бійців.
Оновлено: Український волонтер Андрій Боєчко заявив, що видання The New York Times опублікувало неперевірену інформацію. Про це чоловік написав на своїй сторінці, оскільки побачив серед героїв матеріалу свого друга Народного Героя України Руслана Корнутича, а під його фото — історію, яка не відповідає дійсності.
Зокрема у виданні йдеться про те, що саме цей військовослужбовець тримав позиції один, коли його трьох побратимів поранив уламок. Журналісти написали, що Руслан після того перестав розмовляти.
Андрій Боєчко заявляє, що знає Руслана Корнутича особисто та допомагав його підрозділу з першого дня повномасштабної війни. Зараз чоловіки спілкуються й герой не мовчить, як пише видання.
Так, після двох місяців в самому пеклі під Бахмутом, йому важко. Поранення і контузії ще нікому не допомагали в житті. І Руслан — не виключення. Відкрилася стара травма після поранення голови, тому він дійсно проходить лікування в психіатричній лікарні Києва. Але все, що написано в дописі, не відповідає дійсності.
Якщо у твоїй родині є військовий або військова, що незабаром повернуться з фронту — потурбуйся про психологічну атмосферу вдома. Вона має бути комфортною. Читай, як створити сприятливу психологічну атмосферу тим, хто повернувся з фронту.
А ще у Вікон є свій Telegram-канал. Підписуйся, аби не пропустити найцікавіше!